Білий попіл - Ілларіон Павлюк
— Прости мені, — тихо сказав. — Я кохав тебе…
Хрестик випав з моєї руки. Я встромив голову в зашморг і затягнув його. Шкіряний батіг змією обвив мою шию. І я ступив униз.
Біль розтяв горло, наче я вдавився уламком скла. Світ навколо звузився й втратив обриси, в очах потемніло… Напевно, я несвідомо ще намагався намацати ногами лавку, конвульсивно звиваючись у зашморгу… Я більше нічого не відчував… Світло навкруг згасло.
Хтось обійняв мене…
Ні, не обійняв, — хтось обхопив мене за стегна і підняв, ожививши біль у моїй горлянці й водночас — повернувши світло…
Шум у вухах… Крізь цей шум звідкілясь здаля долинають голоси.
— Висмикни, висмикни з гака! — кричав хтось.
— Не дістаю!
— Послаб вузол!
Змія, що здавила мою шию, десь щезла. Дощана підлога лагідно торкнулася до моєї спини.
— Дихай, ти тільки дихай!
Хтось ляснув мене по щоці. Але цей удар — десь далеко, я навіть не відчув болю. Знову удар. Ще. Цього разу стало боляче, і я судомно вдихнув. Уламок скла в моїй горлянці ніби зменшився й усе одно відлунював болем, і я зайшовся кашлем.
— На бік його давай, — почув я голос Котелка.
Мене перевернули. Я відкашлявся й зміг дихати нормально. Світ навколо увиразнився.
— Що це ви чворите, пане Білий?! — озвався Котелок.
— Тарасе, ти мене чуєш? — Настя поклала голову на підлогу, її обличчя опинилося поруч з моїм.
— Не Тарас… — я знову закашлявся.
Потім сів і обмацав горло. Ковтати було боляче.
— Я не Тарас, — повторив.
Настя й Котелок дивилися на мене з тривогою та співчуттям.
— Тарас Білий — несправжнє моє ім’я, — пояснив я, бо бачив, що вони не зрозуміли.
Переляк проступив на обличчі Насті.
— А яке ж справжнє? — запитав Котелок, обійнявши мене за плечі.
— Хома. Мене звуть Хома Брут.
Запала тиша, яку порушувало тільки моє тяжке дихання.
Частина 3
Розділ 20
…Ми сиділи на подвір’ї на дровах, і худюща руда кицька терлась об наші ноги й голосно муркотіла.
Світив місяць.
— Чому ти так думаєш? — запитав я Настю.
— Я виросла на оповідках про Хому Брута! Я багато разів бачила, як дорослі люди билися до крові, сперечаючись, убив він панночку чи ні. І всі, хто добре тебе знав, вважали, що ти не винен!
— Ну… Це ж природно: люди не хочуть вірити у злочини, скоєні близькими людьми…
— Мій батько теж не вірив, — сказала вона. — Хоч і не знав тебе близько. А він — мудра людина.
— Мені б дуже хотілося, щоб так воно й було. Та я пам’ятаю камінь у себе в руці. Так само чітко, як бачу зараз цю кляту кицьку. І камінь був закривавлений.
— А як бив її по голові — пам’ятаєш? — запитав Котелок.
Я поглянув на нього, намагаючись видобути з пам’яті цей жахливий епізод.
— Ні, — сказав я. — Тільки камінь.
— Отже, ти пам’ятаєш те, що було до вбивства і що було після. А саме вбивство — не пам’ятаєш?
— Ще годину тому я не пам’ятав доброї половини свого життя…
— Чому ти не віриш мені? — запитала Настя. — Я ж бачу, який ти! Я відчуваю! Відколи побачила горезвісного «вбивцю», якого сотник привіз для суду і страти, я зрозуміла, що ти не міг цього скоїти!
— Настю, голубонько моя… Спасибі тобі… Але в житті все значно химерніше, ніж це здається у двадцять років!
— То йому ти зміг повірити, а мені — ні?!
— Кому — йому?
— Цьому Томашеві! Як, ти казав, його прізвище?
— Та немає ніякого Томаша і не було ніколи!
Я нервово підвівся. Потім присів навпроти Насті навпочіпки.
— Слухай… Я трохи знаюся на медицині… Коли людина тоне, її мозок, довго перебуваючи без повітря, руйнується. Ось чому з мого життя було викреслено аж двадцять років. І саме тому я вигадав собі того, хто візьме на себе відповідальність за мій злочин. А коли тиждень тому мене вдарили по голові у лігві київських грабіжників, мені наяву почав ввижатися цей вигаданий персонаж. Томаш — це моє друге я. Гірша його частина. Без жалю, без совісті, без берегів!
— Отже, ти визнаєш, що сам — кращий за нього? — запитала Настя. — І що ти тримаєшся й совісті, і берегів?
— Так! І саме тому я не хочу більше жити! — ці слова я вигукнув несподівано для самого себе.
Руда кицька, злякавшись, кудись втекла. Котелок знітився й опустив очі додолу — не знав, куди себе подіти.
— Скажи мені ще раз його прізвище, — попросила Настя, ніби щось пригадавши.
— Чиє? Чиє прізвище ти хочеш почути?! Його немає і не було! Всі його слова — це мої власні думки! Як сповідь перед собою. Його листи — це мої листи!
— Нас можуть почути, — зауважив Котелок.
— Пробачте, — сказав я й, заспокоївшись, звернувся до Насті: — Його прізвище не має жодного значення. Напевно, все простіше: протягом усіх цих років я мучився і в глибині душі хотів, щоб мене наздогнала кара. А вдома — розмовляв із власною совістю. Всього лише. Просто вигадав для неї подобу за мотивами власних ініціалів…
— Якщо ти мені зараз не скажеш, я сама тебе повішу, — рішуче мовила Настя. — Що за прізвище було в цієї подоби?
— Болгар, — сказав я, втомившись сперечатися. — Томаш Болгар.
Настя підняла якогось патичка, відгорнула ногою сміття, розчистивши клаптик землі, й надряпала: «БОЛГАР».
— Не думав, що ти вмієш писати, — здивувався я.
Вона відмахнулась.
— Це довга історія…
Настя тицяла в літери патичком і щось шепотіла, ніби перераховувала їх, — тільки чомусь не підряд. Потім щось стерла, знову написала… Нарешті рвучко підвелася й запитала:
— Чому таке прізвище?
— Звідки я знаю!
— Ти ж сам його придумав! Що воно означає?
Я замислився, та на думку нічогісінько не спадало.
— Вбий не знаю… Це важливо?
— Ти знаєш легенду про демона на ім’я Вій? — несподівано запитала вона.
— Облиш, Настю! Хоча б ти не повторюй всієї цієї маячні про розімкнуті кола!
— Сам ти маячня! — вибухнула вона. — Після білої немочі тут протягом двадцяти років люди вмирали своєю смертю. А відколи з’явився ти, лише за кілька днів загинуло шестеро людей! Якщо ти вирішив стати сьомим, то це й твоє діло. Та дослухай хоча б до кінця!
— Тихше, прошу вас, — благально повторив Котелок.
— Тоді хай він помовче! — відповіла йому Настя, блиснувши очима.
— Пане Білий…
— Добре, — сказав я. — Розповідай про своїх демонів.
— У нас багато хто вірить, що Вій об’являється у вигляді чудовиська з довгими віями. І якщо йому вдасться поглянути на когось — він начебто може забрати душу. Та мій батько каже, що все це — дурниці. Справжній Вій — всередині нас. Він знаходить найменші червоточинки в наших душах і роз’їдає їх, щоб змусити людину повірити, що вона — зла. І тоді дрібні провини спершу спонукають до справжніх гріхів, а потім призводять до страшних злочинів. Батько каже, Вій забирає віру в прощення…
— Настю, — перебив я. — Це все дуже гарно, та я не розумію…
— Тоді дослухай! — урвала вона мене. — Легенда ця дуже давня й народилася не тут. Старі люди знають, що раніше
