Пастка для бабія - Валентина Бродська
— Я одягнений, —буркнув Тарновський, смикаючи ковдру і демонструючи спортивні штани.
— Добре, чекайте на таксі, — промовила жартуючи.
В коридорі в кутку стояло декілька візків. Я запитала дозволу у чергової медсестри, на що вона навіть визвалася допомогти посадити пацієнта. Разом, по-тихеньку ми перемістили Тарновського в крісло і дали йому пляшку з водою.
— Як ви себе почуваєте? Голова не крутититься, в очах не темніє? — допитувалася медсестра.
— Нормально все, — відмахнувся генеральний.
Ми проїхали коридором, виїхали з відділення і вантажним ліфтом спустилися на перший поверх. Тарновський навіть намагався сам крутити колеса. Виходило так собі, але я не заважала. У дворі лікарні було декілька лавочок, що розміщувалися серед дерев та квітів. До однієї з них ми і поїхали, ховаючись в тінь. Було приємно вдихнути, хоч і тепле, але свіже повітря.
Якийсь час ми сиділи мовчки, спостерігаючи за перехожими.
— Я вам не огидний? — порушив тишу генеральний.
— Ні, а чому ви питаєте?
— Бо від мене тхне потом, ліками, бо я виглядаю як потвора, ще й лисий, мов бубон, і зашили мене жахливо! — насуплено бурмотів він, відводячи погляд.
Ну що я могла йому на це сказати. Я бачила в першу чергу перед собою хвору людину, якій потрібне піклування. Згадавши слова лікаря про депресію, вирішила трохи підбадьорити свого роботодавця:
— Нічого. Коли дозволять, покупаєтеся. Рана заживе до тонких ліній, а волося відросте. І взагалі, чоловіка красять більше вчинки, а не зовнішність!
Тарновський задумався, попив води і наважився на зізнання:
— Я перед оцим усім, — покрутив він долонею біля голови. — Хакнув ваш робочий чат! Це було легко, бо я сам його створив. Цікаво було, хто вам надіслав троянди.
Я пильно подивилася на нього, прислухаючись до своїх емоцій. Мені було все рівно, я вже і забула про ті квіти.
— І що? То був якийсь Лорд Тіней, він вже мені не пише. Могли б просто запитати, — спокійно зауважила, хитнувши головою.
— Ха! Я і запитував, але ви не відповіли нормально! Та не це головне! За Лордом тіней ховалася моя тітка!! — вигукнув Тарновський, зловтішаючись з виразу мого обличчя.
