Пастка для бабія - Валентина Бродська

Котик повільно підходив до мене мавкаючи і жаліючись на життя.

— Киць-киць-киць! — позвала, примовляючи: — Барсику, йди до мене, я тобі їстки принесла!

Почувши власне ім’я котик помітно оживився. Приманюючи його, зашелестіла пакетиком котячої консерви. Барсик підскочив і почав тертися об мої ноги і голосно муркотіти. Потім неспішно побіг ліворуч, постійно оглядаючись, чи я йду за ним. Так ми зайшли до кухні. Хоча тільки наявність деяких меблів та необхідних побутових приладів робило цю незатишну кімнату придатною для приготування їжі. Старенькі холодильник, газова плита, мікрохвильовка, декілька шафок, тумбочка з мийкою, невеликий стіл і двійко табуреток — все наче зібране по об’явах з ОЛХ. З припасів — чай, сублімована кава та цукор. Посуду по мінімуму — на дві персони, або другий комплект — додатковий, якщо щось розіб’ється.

Барсик виплигнув на мийку і почав тицяти лапою в кран.

— Маав! — протягнув він, дивлячись то на мене, то на отвір, з якого має политися вода.

— Пити хочеш?

Я кинула погляд на мисочки. Вони були порожніми. На підлозі валялися шматки від пакету з котячим кормом. Мабуть, Барсик знайшов заначку і підхарчувався. Недалеко стояв лоток з піском, від якого огидно несло.

Зітхнувши, я перемістила кота з тумбочки на підлогу. Схоже, це йому не дуже сподобалося, бо він поривався знову плигнути.

Підняла одну мисочку, налила туди води і поставила перед Барсиком.

Поки він жадібно пив, в іншу виклала чималу м’ясну консерву. Кіт, почувши аромат їжі, покинув пити і відразу почав їсти. Задоволене мурчання лунало на всю кухню. Я тим часом без особливого бажання почистила котячий туалет і засипала в нього свіжий наповнювач.

— Тепер можна і речами зайнятися! — промовила до себе, обмиваючи руки під краном.

Я йшла пустими кімнатами, слухаючи відлуння своїх кроків. Спальня Тарновського знайшлася на другому поверсі. Скажи мені хтось, що генеральний живе в таких спартанських умовах — не повірила б. Великий ортопедичний матрац на підлозі був аккуратно застелений ковдрою. В кутку стояла темно-синя валіза на коліщатах. На низькому складному столику біля матрацу лежав крутезний ноутбук з зарядним та мишкою.

Не гаючи часу, я вивернула вміст валізи на ліжко. Вибрала необхідний одяг, засоби гігієни і почала спаковувати по-новому. Всередину валізи між одягом засунула ноутбук і столик. Спустивши цю нелегку ношу сходами, вирішила ще раз зайти до кота, щоб насипати йому сухого корму і можливо ще в додаткову тарілку налити води. Та Барсик вирішив інакше. Він всіляко не хотів мене відпускати. Вибігши назустріч, плигнув на валізу і почав голосно мавкати. Я скинула його, але він кидався знову і знову під ноги. І коли я прочинила двері, хутко шмигнув на вулицю і побіг до воріт.

— Барсику, твоє місце тут! Тут твій дім. Господар скоро приїде, — вмовляла я кота повернутися до будинку, але він не піддавався.

По правді, я і сама не вірила в те, що генеральний так швидко одужає, а бажання їхати сюди ще раз не було. Тож прийнявши рішення, я трохи привідкрила валізу і поплескала по ній, звернувшись до кота:

— Поїдеш зі мною. Залазь і сиди спокійно, нам ще вулиці долати.

Барсик муркнувши, виплигнув і вмостився, тільки голова і виглядала. Сподіваюся, він не нагадить на речі Тарновського.

Я ж пішла знову до будинку, склала в пакет котячий корм, помиті миски, лоток і повернулася до воріт. Барсик вперто сидів у валізі і чекав, чим викликав в мене посмішку. Не втримавшись, я погладила котика по голівці.

Тягнути валізу грунтовою дорогою, а потім ще майже стільки ж по дрібному щебеню — те ще задоволення! Особливо, коли перші дні літа ощасливили спекою в плюс тридцять. Але я мужньо пробиралася, відраховуючи хвилини, коли вже покажеться моя "Ауді". Я сяду в просторий салон, поп’ю водички, увімкну клімат контроль і поїду звідси! Тепер зрозуміло, чому генеральний не розповідав нікому про це місце — не було ще чим хвалитися!