Фантомна довіра - Лана Вернік

— Ні… — тихо відповіла дівчина.

— Ні — не подобається чи ні — не під нього? — уточнив циган усміхаючись.

— Не під нього.

— У вас там більше виступів не планується? Бо я б викупив квитки на перший ряд, може і на два. Бонд, ти б пішов? Третій і четвертий ряди ще вільні.

Степан зиркнув на Бакеро, нічого не кажучи. Той задоволено усміхнувся, спостерігаючи за його реакцією.

— Не планується… — Лора відповідала тихо, заламуючи пальці.

— Шкода, — зітхнув Бакеро.

Степан опустив скло у дверцятах і виставив на дах мигалку, увімкнув її та, проїхавши ще трохи прямо, розвернувся прямо посеред проспекту Перемоги і заїхав на парковку перед клубом. (Проспект Перемоги — одна з найдовших магістралей Києва, довжина якого майже 12 км, рух транспорту ним здійснюється чотирма смугами у кожному напрямку. Тривалий час потоки не були розділені. Ця частина проспекту, перед клубом БІНГО, отримає розділовий бар'єр лише восени 1997, року.) 

— О, он туди паркуйся, ближче до сходів, — Бакеро вказав ліворуч.

Степан запаркував авто, вимкнув мигалку, двигун. Приїхали.

— Ти що, мент? — запитала Тоня, спостерігаючи, як Степан забрав мигалку назад в салон.

— Ні, — сухо відповів він.

— А мигалка?..

— Просто мигалка, — Степан взяв цигарку і підкурив. Видихнув дим надвір. 

Тоня хотіла ще запитати, але Бакеро вийшов з салону і вона переключила увагу на нього. Крізь тоноване скло Тоня бачила вдалині темний фасад і сяючі червоні літери, що складались у назву “БІНГО” на ньому.

Бакеро відчинив дверцята біля Тоні, допоміг їй вийти з салону. Він волів пошвидше залишити авто і забрати “зайві вуха”, щоб Степан зміг поговорити з Ларисою наодинці і владнати... що б там між ними не сталось, бо нормально погуляти не вийде, якщо ці двоє будуть дутись.

Тоня одразу ж взяла Бакеро під руку, і вони, про щось розмовляючи, піднялись сходинками на вищий майданчик, де збирались люди. Зупинились біля одного з горщиків з квітами. Дівчина розглядала захоплено темно-синій фасад і букви, котрі сяяли і манили. Вперше в житті вона ввечері перед нічним клубом, в Києві, і невдовзі вона опиниться всередині. Емоції шкалили. Було трохи страшнувато — все нове і незнайоме, але ж вона прийшла сюди не сама, а з тими, хто допоможе розібратись що до чого. Бакеро їй щось розповідав і дівчина хіхікала, слухаючи його. Кількість людей довкола збільшувалась, приходили цілі компанії. Хтось прийшов на дискотеку, хтось пограти...

Степан не поспішав виходити з машини. Він курив. Лора принишкла на задньому сидінні. Вона не знала що їй робити: виходити самій чи чекати Степана? Несміливо спробувала відкрити дверцята, але вони не піддавались. Про існування центрального замка дівчина ще не знала.

— Ларисо, давай домовимося, — видихаючи дим, сказав Степан. Він почув її намагання відчинити дверцята, тому і заговорив.

— Домовимося про що?..

— Якщо тобі щось не подобається — ти просто про це кажеш, а не починаєш виставляти ультиматуми. Бо так не піде.

— А коли я… — почала Лора і осіклась. Згадала свої слова: ”Якщо мій зовнішній вигляд тобі не подобається — ти можеш не дивитись на мене, або не брати з собою”. Навіщо вона це сказала йому?..

— Ти могла обмежитись поясненням про спеку. І, зрештою, ти ж знайшла спосіб прибрати хвіст, не розпускаючи його, — він говорив повільно, затягуючись. 

Голос Степана звучав холодно. Навіть дивно, як міняється його звучання в залежності від настрою, чи це вона його так сприймає? Лариса бачила у дзеркалі заднього виду його обличчя — напружене і зосереджене, оповите клубами диму. Він дивився на щось на вулиці, але відчувши її погляд подивився у дзеркало. 

— Чому тобі не подобається ця зачіска? — запитала Лора зустрівшись з ним поглядом.

— Я не вважаю це зачіскою. Просто зібране докупи волосся, — він відвів очі, поклав недопалок у попільничку і підкурив іншу цигарку. Такі слова образили Лору. 

— Це зачіска. І її не так просто робити, бо потрібно зібрати волосся так, щоб було рівно, без “півнів”.

— Ларисо… Я не збираюся зараз з тобою обговорювати зачіски. Тобі щось не подобається — ти про це кажеш. Все. Крапка.

— Мені не подобається, що ти не пояснюєш причини такого свого ставлення до цієї зачіски, — наполегливо повторила Лора, дивуючись своїй сміливості.

— Для чого? — він поглянув у дзеркало.

— Я хочу зрозуміти чому і тоді...

— Тобі не потрібно мене розуміти. Це зайве, — він кивнув і, відчинивши дверцята, вийшов з машини. Докурив вже на вулиці, спершись на капот. Коли Степан відчинив задні дверцята, то Лора розвернулася до нього. Він, намагаючись не зустрічатись з нею поглядом, допоміг їй вийти і, не пускаючи її руки, запитав. — Ми домовились?

— Так… — Лора вирішила, що краще зараз просто погодитись і не нагнітати.

— От і добре.   

Степан пустив її руку, зачинив авто, і вони пішли до Бакеро і Тоні, котрі стояли у декількох метрах від них на вищому майданчику. Лора йшла попереду, Степан за нею, трохи збоку. Величезна будівля клубу її лякала. Вона ніколи не була у подібних закладах, а ще Лариса картала себе за свій вибрик. Через хвіст… Через якийсь дурний хвіст і впертість, котра вирішила нагадати про себе, вона тепер почувається ніяково поруч з ним. Перед Русланом слід було показувати характер весь цей час, а не перед Степаном… Занурившись у думки, Лора не помітила першу сходинку, перечепилась і почала падати. Інстинктивно виставила руки вперед, рятуючи обличчя, але зустріч з бетонними плитами не відбулась, бо сильний ривок віддалив її від твердої поверхні. Степан. Він схопив дівчину за пояс джинсів правою рукою і смикнув її назад, прийнявши собі на груди. Ступив крок на назад, гасячи удар її тіла, і притис дівчину до себе, перемістивши руку їй на живіт . Все відбулось так швидко, що Бакеро і Тоня встигли лише роти відкрити від несподіванки. Лариса приголомшено дивилась на бетонні плити, зустріч з якими у неї мало не відбулась. Про наслідки цієї зустрічі думати не хотілось… Це було б жахливо… Серце навіжено калатало і невідомо від чого більше — від цього чудесного порятунку, чи від того, що її спина притиснута до міцного чоловічого тіла, а його рука розпласталася на її животі, викликаючи у ньому гарячу пульсацію.