Фантомна довіра - Лана Вернік

— От тупі курки… — знервовано сказала Тоня. — Степане, люк вгорі відкривається?

— Хочеш вилізти і покерувати? — він усміхнувся і натиснув на кнопку.

— Дуже хочу.

Мамочки вислуховували “пізнавальну оповідь” про особу Відьмака, коли через люк у даху машини висунулась Тоня.

— Гей, мамусі! Чиє дитя?! Воно вам треба? Чи нове собі зробите?! — звернулася вона до жінок.

— Тонька? — здивовано перепитала одна з мамочок.

— Так, Галю, я. Забирайте шмаркача з дороги. Чий він?

— Микито, ходи до мами, — прийшла до тями одна з мамочок — не тутешня, певно, вийшла заміж за когось з місцевих, чи приїхала в гості. Останнім часом Тоня не слідкувала за міграцією місцевого населення і розчиненням генофонду сторонніми особами. Жінка, підвівшись, пішла забирати малюка.

— А ми оце сидимо і гадаємо — хто ж в цій машині… — посміхнулась Галина. У школі вона вчилась у паралельному класі, в 10 і 11 вчились разом, бо клас був “зведеним”, але майже не спілкувались. Вийшла Галина заміж у квітні останнього року школи, “по зальоту”, і от, за рік, одне вже тупцяє, а наступне — “на підході”.

— Краще б ви за дітьми своїми дивились, а не машини обговорювали! — буркнула Тоня, зібравшись залазити назад в салон.

— Ну, то може покатаєшся і накатаєш на декрет, покажеш нам, як потрібно дивитись, — вишкірилась Галя і вклала руки на свій круглий живіт.

— Навряд чи мій приклад вам допоможе, — Тоня оглянула її круглу фігуру. — Ви, схоже, навчилися їх тільки клепати одне за одним, а доглядати не вмієте.

— А ти і цього ще не навчилась!

— Дурне діло не хитре, — засміялась Тоня і пірнула в салон. — Тупі курки…   

Поки Тоня говорила з мамочками, Степан і Лора, сидячи в салоні, зустрілись поглядами. 

— Тонька сьогодні зла, — усміхнувся Степан.

— Просто нервує, — відповіла Лора. — Вона розповіла мені про плани на сьогоднішній вечір…

— Це добре, — він намагався вирахувати по виразу її обличчя — рада вона цим планам чи ні.

— Чому ти сам не запитав мою маму про поїздку?

— Тоня сказала, що у тебе є хлопець і твоїй мамі може не сподобатись, якщо хтось інший тебе кудись запросить.

Лариса відвела погляд. У неї “є хлопець”... Двоїсте відчуття. Вона хоче порвати з Русланом, припинити те, чого не варто було і починати, але з іншого боку Степан знає про хлопця і це його не зупиняє…

Перше рішення — не мати з Русланом нічого спільного — було вірним. Ці два місяці, котрі “вони були разом” вона знущалась над собою, намагаючись підлаштуватись під чоловіка, котрий був чужий її серцю. Гарний, цікавий, дотепний, але — чужий… Тепер вона знає “як має бути”. Хоч Степан і не для неї… Чим він займається — уявлення не мала, але дорога машина і автомат у салоні свідчили, що він — точно не шкільний вчитель…

Тоня повернулась у салон і видихнула:

— Тупі курки… Ти чула, що Галька мені сказала? 

— Ні…

— Каже, щоб накатала на декрет. Нормально? Думає, як сама ще в школі залетіла, то й усі мають сісти вдома і народжувати щороку по дитині. Капець…

Степан повів авто далі, нічого не коментуючи.

Мама Тоні збиралася на нічну зміну, коли дівчата зайшли до будинку. Працювала вона черговою по станції на залізниці, стандартний графік: день, ніч, два дні вдома... Не на їхній станції, в райцентрі.

— Доброго дня, Ніно Григорівно, — привіталась Лора.

— Привіт, Ларисо, — відповіла жінка фарбуючи вії біля трюмо. — Я думала, Тоня у тебе зависне, а ви до нас прийшли.

— Мамо, ми сьогодні їдемо гуляти.

— Гуляти? Чудово. Куди? З ким?

— Із Степаном і Бакеро. Для мами Лариси — ми йдемо гуляти в “Мафію”.

Мама озирнулась і уважно оглянула дівчат.

— Неочікувано…

— Мамусю, ти ж нас не здаси? — Тоня обійняла маму.

— Ні, не здам. Та я ж з Людмилою майже і не спілкуюсь. Тільки вітаємось, іноді. Якщо і запитає, я ж з вами не була, не знаю, де ви там насправді ходите. Іра не прийде до Лори, коли ви на "гульках" будете? — вона усміхнулась.

— Ні. Ірка з Юлькою сьогодні у Києві тусять… десь.

— Це добре. Тоді не здасть.

— Мамо… а чого це ти, раптом, нафарбувалась? — Тоня з підозрою поглянула на матір.

— Просто. Хочу бути гарною, — жінка усміхнулась. Ніна була красивою жінкою. Середнього зросту, підтягнута, струнка брюнетка з сірими очима, як і її донька. Після смерті чоловіка почала пробиватись сивина, тому вона фарбувала волосся у чорний колір. Останнім часом — дуже вже часто.

— Зрозуміло, — усміхнулась у відповідь донька.

Коли матір пішла — Тоня виказала припущення, що у мами хтось з’явився.

— Вона ще молода, їй же ще і сорока нема, — знизала плечима Лора.

— Та я ж не проти, хай розважається, — насупилась Тоня. — Я тільки не хочу, щоб тут з’явився сторонній чоловік. А оці її фарбування можуть до цього призвести.

— Не кіпішуй наперед, він може виявитись нормальним.

— Для неї — можливо, але не для мене… — Тоня замислено поглянула на тумбу з трюмо. — Ми відволіклись. Нам потрібно перекусити і одягнутись на гульки!   

Після візиту на кухню дівчата перемістились до кімнати Тоні. Вона була єдиною дитиною в родині — бажаною і викоханою своїми батьками. Вона ніколи ні в чому не чула відмови, єдине, у чому батьки їй відмовляли — у братику чи сестричці. Причини не пояснювали. Вже після смерті батька Тоня дізналась, що коли вона була малою — захворіла на епідемічний паротит (у народі: “свинка”). Тато від неї заразився і захворів також. Перебіг хвороби у дорослого чоловіка був вкрай важким, з ускладненням у вигляді орхіту і орхіепідидиміту (запалення яєчок і придатків). Його госпіталізували, і не один тиждень він провів у лікарні… Згодом одужав, але став безплідним. Тоня — єдина донька. Вона стала його розрадою і сенсом життя. Тато працював на авіазаводі в Києві слюсарем, був дуже веселим і добрим чоловіком… Якби не той клятий електрочайник, який ніхто не наважувався викинути — він би був зараз живим…