Керрі - Стівен Кінг

Вона постояла, викинувши руки вперед і хитаючись, як екстрасенс на сцені, а тоді непевною ходою подалася в їхній бік.

Усе сталося за крихту секунди. Кріста не встигла докричати свій перший крик. Біллі мав хороші рефлекси, і його реакція була миттєва. Він поставив низьку передачу, різко зняв ногу зі зчеплення і втопив газ.

Шини «шевроле» завищали на асфальті, і машина рвонула вперед, як старий страшний людожер. Постать у лобовому склі більшала, і присутність у голові ставала дедалі

(КЕРРІ КЕРРІ КЕРРІ)

гучнішою

(КЕРРІ КЕРРІ КЕРРІ)

наче радіо, яке накручують на повну гучність. Час ніби замкнувся навколо них рамкою, і в якусь мить вони застигли у своєму русі: Біллі

(КЕРРІ наче собак КЕРРІ наче триклятих собак КЕРРІ хотів би я брюсі КЕРРІ щоб це був КЕРРІ ти)

і Кріста

(КЕРРІ господи не вбивай її КЕРРІ не хотіла вбивати її КЕРРІ біллі я КЕРРІ не хочу КЕРРІ цього бачити КЕ)

і сама Керрі

(бачу кермо машина кермо педаль газу кермо я бачу КЕРМО о господи моє серце серце серце)

І Біллі раптом відчув, як машина перейшла на чужий бік, ожила, зазміїлася в його руках. «Шеві» вильнула, описала димне півколо, проревівши трубами, і раптом обшита дошками стіна «Кавалера» почала наростати перед ними, і

(ось)

вони ввігналися в неї на сорока милях, до самого кінця прискорюючись, і дерев’яні уламки розлетілися довкола неоновим вибухом. Біллі жбурнуло вперед, і кермова колонка проштрикнула його. Крісту кинуло на приладову панель.

Бензобак тріснув, навколо задньої частини авто почало збиратися в калюжу пальне. Тоді в неї впав уламок вихлопної труби, і бензин розцвів полум’ям.

Керрі лежала на боці з заплющеними очима й важко хекала. Їй пекло в грудях.

Вона почала виповзати зі стоянки без жодної думки про мету чи напрямок.

(мамо мені шкода все пішло не так о мамо будь ласка будь ласка мені так болить мамо що мені робити)

І раптом усе ніби втратило значення, про все можна було б забути, якби їй вдалося перевернутися, перевернутися й глянути на зірки, перевернутися, разочок глянути й померти.

Отак Сью і знайшла її о другій ночі.

Коли шериф Дойл відпустив її, Сью пройшла вулицею й присіла на сходинку чемберленської пральні. Вона дивилась у вогнисте небо й не бачила його. Томмі помер. Вона зрозуміла й прийняла це зі страхітливою легкістю.

І все це зробила Керрі.

Вона гадки не мала, як дізналася про це, але ця впевненість була така ж непогрішима й правильна, як арифметика.

Минув час. Яка різниця? Макбет зарізав сон, а Керрі зарізала час. Непогано. Дотепно. Сью скорботно всміхнулася. Чи стане це кінцем для нашої героїні, маленької міс Солодкі Шістнадцять? Тепер можна не хвилюватися про заміський клуб і Чистий Садок. Ніколи. Їх не стало. Згоріли. Хтось пробіг повз неї, белькочучи про пожежу на Карлін-стріт. От і добре. Томмі не стало. А Керрі пішла додому вбивати матір.

(???????????)

Вона рвучко випросталась і глипнула в темряву.

(???????????)

Вона не розуміла, звідки знає про це. Це анітрохи не нагадувало нічого з того, що вона коли-небудь у житті читала про телепатію. У голові не з’являлись образи, не блимали одкровення, а було тільки прозаїчне знання; так знають про те, що за весною йде літо, що від раку можна померти, що матір Керрі вже нежива, що…

(!!!!!)

Її серце глухо билося в грудях. Нежива? Вона зважила своє знання про цю подію, намагаючись не звертати уваги на той настирний факт, що дізнаватися про щось із нічого дуже дивно.

Так, Марґарет Вайт мертва. Щось із серцем. Але вона вдарила Керрі ножем. Керрі сильно поранена. Вона… Більше нічого.

Сью підвелася й побігла назад до материної машини. Через десять хвилин вона зупинилася на розі Бранч-стріт і Карлін-стріт, котра саме горіла. Тут ще не було машин, які б боролися з вогнем, але хтось наставив козлів для пиляння дров з обох боків вулиці й кіптявих та димних олійних ламп, що підсвічували знак із написом:

НЕБЕЗПЕЧНО! ВИСОКА НАПРУГА!

Сью пройшла навпростець через два двори й пробилася крізь набухлу бруньками живу огорожу, що пошкрябала її короткими стирчаками. Вона опинилася за одне подвір’я від будинку Вайтів і рушила до нього.

Будинок палав, на даху танцювало полум’я. Годі було й думати про те, щоб якось підійти ближче й зазирнути всередину. Але в яскравому світлі вогнища дівчина побачила дещо краще: слід із пролитої Керрі крові. Вона пішла по ньому, опустивши голову, проминула більші калюжі, де Керрі переводила подих, тоді продерлася крізь іншу огорожу, через задні подвір’я будинків по Віллов-стріт, а потім крізь незабудовану ділянку, порослу чахлими сосенками й дубками. За нею була коротка, немощена доріжка — заледве не стежка, — що звивисто вибиралася на підйом праворуч, віддаляючись від траси 6.

Вона зупинилася, коли її з нещадною в’їдливою силою раптом уразив сумнів. Що, як вона її знайде? Що тоді? Серце зупиниться? Одяг загориться? Вона втратить контроль над тілом і буде змушена вийти на дорогу під колеса легковика чи пожежної машини? Її особливе знання підказувало, що Керрі здатна на все це.

(знайти полісмена)

Вона коротко посміялася з цього й сіла на росяну траву. Вона вже знайшла була полісмена. І навіть якщо припустити, буцімто Отіс Дойл їй повірив, що тоді? Вона уявила картину, в якій сотня відчайдушних шукачів оточують Керрі, вимагаючи її кинути зброю і здатися. Керрі покірно піднімає руки, знімає голову зі своїх пліч і вручає її шерифові Дойлу, котрий сумлінно кладе ту голову в плетений кошик із написом «Для речових доказів».

(і томмі помер)

Ну, ну. Вона заплакала. Поклала обличчя в долоні й заридала в них. Вітерець промайнув ялівцевими кущами на вершечку пагорба. Трасою 6 промчали з виттям інші пожежні машини, схожі на велетенських червоних гончаків на нічному полюванні.

(місто от-от згорить ох)

Вона гадки не мала, як довго так просиділа й напівпритомно проплакала. Навіть не розуміла, що рухалася слідами Керрі, які ведуть до «Кавалера», — не більше, ніж людина усвідомлює процес дихання, доки не зверне на нього уваги. Керрі важко поранена й наразі рухається вперед виключно на нелюдській рішучості. До «Кавалера» три милі, навіть навпростець, як рухалася Керрі. Сью

(побачила? подумала? яка різниця)

як Керрі впала в струмок і вибралася з нього, як вона здригалася й тремтіла. Те, що вона ще не спинилася, справді вражало. Але, звісно, це було заради мами. Мама хотіла, щоб