Керрі - Стівен Кінг

Вони подивились одна на одну в німій сцені.

Кров почала точитися з-під ручки ножа й крапати на підлогу.

Тоді Керрі тихо мовила:

— Я тобі дещо подарую, мамо.

Марґарет спробувала підвестися, захиталась і знову впала на руки й коліна.

— Що ти робиш? — прохрипіла вона.

— Я уявляю твоє серце, мамо, — сказала Керрі. — Воно легше, коли добре щось уявити. Твоє серце — це великий червоний м’яз. Моє б’ється частіше, коли я використовую свою силу. Але твоє тепер сповільнюється. Потроху сповільнюється.

Марґарет знову спробувала встати, не змогла, а тоді виставила розчепірений знак від лихого ока до своєї дочки.

— Потроху сповільнюється, мамо. Знаєш, що це за подарунок, мамо? Це те, чого ти завжди хотіла. Темрява. І хай там який Бог у ній живе.

Марґарет Вайт зашепотіла:

— Отче наш, що єси на небеси…

— Повільніше, мамо. Повільніше.

— …нехай святиться ім’я Твоє…

— Уже видно, як твоя кров тікає з кінцівок. Повільніше.

— …прийде царство Твоє…

— Твої ноги й руки як мармур, як алебастр. Білі.

— …буде воля Твоя…

— Моя воля, мамо. Повільніше.

— …на небі…

— Повільніше.

— …так… так і…

Вона повалилася на підлогу, її руки сіпалися.

— … так і на землі.

Керрі прошепотіла:

— Крапка.

Вона глянула на себе й легенько взялася руками за руків’я ножа.

(ні о ні як боляче надто боляче)

Вона спробувала встати й не змогла, а тоді підтягла себе до маминого стільця. На неї наринули запаморочення й нудота. Вона ясно відчувала в горлі плівку духмяної крові. Ядучий задушливий дим уже проникав усередину через вікна. Полум’я дісталося сусіднього будинку; уже зараз іскри мали легенько опускатися на дах, який так жорстоко побило каменями тисячу років тому.

Керрі вийшла через задні двері, прохиталася через подвір’я й передихнула

(де моя мама)

притулившись до дерева. Вона щось мала зробити. Щось таке, що стосувалося

(придорожень та їхніх стоянок)

Ангела з Мечем. Полум’яним Мечем.

Нічого страшного. Вона згадає пізніше.

Вона задніми подвір’ями пішла навпростець до Вілов-стріт, а там видерлася насипом на трасу 6.

Було 01 : 15.

Коли Крістіна Гарґенсен і Біллі Нолан повернулися до «Кавалера», було 23 : 20. Вони піднялися задніми сходами, пройшли коридором, і ледве вона встигла ввімкнути світло, як він уже рвонув її блузку.

— Заради Бога, дай мені розстебнути…

— До біса це.

Він раптом зірвав її, сіпнувши ззаду. Тканина роздерлася з різким тріском. Один ґудзик відлетів і тепер блищав з голої дерев’яної підлоги. До них неясно долинала музика барного піаніно, і будівля злегка вібрувала від незграбних танців завзятих фермерів, і водіїв, і мельників, і офіціанток, і перукарок, і пацанів та їхніх міських подружок із Вестовера й Льюїстона.

— Чуєш…

— Тихо.

Він дав їй такого ляпаса, що голова закинулася назад. Вона обпекла його спокійним, убивчим поглядом.

— Це кінець, Біллі. — Вона відступила назад. Її груди переповнювали станик, у пласкому животі пульсувало, довгі ноги в джинсах звужувалися донизу; але вона відступила до ліжка. — Усе скінчено.

— Аякже, — сказав він і стрибнув до неї, і вона вдарила його кулаком, на диво сильно і влучно — просто в щоку.

Він випростався й легко сіпнув головою.

— Ти мені ліхтаря засвітила, курво.

— Я тобі ще дам.

— Ще й як даси.

Вони зиркали одне на одного й важко дихали. Тоді він почав розстібати сорочку, а на його обличчі зародилася вузенька усмішка.

— Нам вдалося, Чарлі. Нам справді вдалося. — Він називав її «Чарлі», коли був нею задоволений. Здавалося, думала вона, подумки холодно посміхнувшись, це в нього таке звичне слівце, що означає «хороша дірка».

Вона відчула, як на обличчі з’являється маленька посмішка, і трохи розслабилася — саме в ту мить він ляснув її по щоці своєю сорочкою й кинувся на неї, буцнувши головою в живіт, наче цап, і перекинувши її на ліжко. Пружини завищали. Вона безсило гупала кулаками по його спині.

— Злізь із мене! Злізь із мене! Злізь, кажу, амбал обісраний!

Він либився до неї, а тоді швидко і рвучко сіпнув — і застібка на її джинсах розірвалася, вивільнивши стегна.

— Покличеш татка? — сопів він. — От що ти зробиш? Га? Так і зробиш, друзяко Чакі? Покличеш свого татуся, старого страшного юриста-туриста? Га? А знаєш, я б і з тобою таке зробив. Скинув би відро на твою всрану макітру. Знаєш таке? Знаєш? Свиняча кров для свині, так? Прямо на твою розперевсрану макітру. Ти…

Вона раптом припинила опиратися. Він зупинився й глянув на неї. У неї на обличчі з’явилася дивна посмішка.

— Ти хотів цього з самого початку, так? Ти, жалюгідна торба з лайном. З самого початку, правда? Ах ти ж мале дрібнокаліберне безверхе засмоктане дике падло.

Він повільно й дико вискалився.

— Не має значення.

— Ні, — сказала вона. — Не має значення. — Раптом її посмішка зникла, а на шиї виступили жили — вона харкнула йому в обличчя.

Вони поринули в червону брутальну безпам’ять.

Унизу гупала й пищала музика («Я ковтаю білі пігулочки і від них не стуляю повік, / Я в дорозі вже шостий день, але сьогодні вернуся домів»[17]), кантрі й вестерн, на все горло, дуже гучно, дуже фальшиво, гурт із п’яти людей у розшитих блискітками ковбойських сорочках і нових ушитих джинсах та з начищеними заклепками, які коли-не-коли витирали суміш поту й тоніку для волосся з лобів і грали на соло-, ритм-, сталевій і добро-гітарі та на барабанах, — ніхто й не почув ані звука сирени, ані першого вибуху, ані другого; а коли злетів у повітря газопровід, музика затихла і хтось заїхав на стоянку й прокричав новини, Кріста з Біллі спали.

Коли Кріста несподівано прокинулася, годинник на нічному столику показував за п’ять хвилин першу. Хтось гатив у двері.

— Біллі! — горлав той хтось. — Уставай. Агов! Агов!

Біллі поворухнувся, перекотився і збив дешевий будильник на підлогу.

— Якого святого? — глухо сказав він і сів. Спину пекло. Ця стерва залишила на ній довгі подряпини. Він майже не зауважив їх раніше, але зараз вирішив, що пошле її додому пішодрала. Просто щоб навчити, хто тут… Його вразила тиша. Тиша. «Кавалер» не