ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов
— Генерале, як ви оцінюєте позицію Вашінгтона?
— Взагалі чи стосовно до проблем Нагонії?
— І так і сяк.
— Я не маю наміру приховувати свого негативного ставлення до вашінгтонської адміністрації. Інакше й бути не може, вами правлять капіталісти, спрути великого бізнесу. І все-таки в моїй боротьбі проти Грісо, чи — ширше кажучи — проти Москви, я готовий вести переговори навіть з Вашінгтоном. Що ж до позиції Вашінгтона в ставленні до Грісо, хочу зауважити, що половинчастість ніколи ще не давала позитивних наслідків. Адміністрація й досі підтримує дипломатичні стосунки з Грісо; ваша адміністрація й досі не визнала мій рух єдиним, який представляє мою націю; ваша адміністрація й досі не відповіла на моє прохання продати зброю — конгрес, здається мені, більше думає про можливу реакцію Кремля, ніж про інтереси миру й демократії на Африканському континенті.
— Це правда, що вашу армію тренують радники, зв'язані з міжнародними терористами?
— Ідіотська брехня, в якій нема ні грана правди.
— А правда, що ви підтримували контакти з людьми із ЦРУ?
— Коли б ви не були журналістом, я вдарив би вас — ми не прощаємо образи. Як же я можу спілкуватися з ЦРУ, коли я служу лише одному — національному патріотизму?
— Поясніть моїм читачам і слухачам, що для вас означає поняття національного патріотизму?
— Для мене це не поняття — для мене це саме життя. Націоналізм — найвища суть патріотизму. Я мрію, щоб у Нагонії були свої літаки, — на наших, здається мені, я ніколи не розіб'юсь; суть патріотизму — в його індивідуалізмі, що базується на національному почутті. Я навмисне навів грубий приклад, але ви, американці, ділова нація, з вами треба розмовляти відверто: так, у мене впевненості немає, коли я лечу на літаку французької чи британської авіакомпанії; а от коли людина летить на літаку своєї країни, тоді вона відчуває впевненість, безстрашність. Ви не згодні зі мною?
— Я завжди літаю на «САС», генерале. Може, я поганий американець, але я не люблю літати на «Панамерікен», там іноді примушують молитися перед польотом.
— Що ж, відсутність націоналізму, кепкування з нього може дозволити собі громадянин високорозвиненої країни, для нас же націоналізм — це зброя, відступ од нього ми вважаємо за зраду й караємо це по законах воєнного часу.
— В пресі з'явилося повідомлення, що ви маєте намір виступити проти Грісо найближчим часом. Це справді так?
— Ми не збираємося нападати на Грісо, це брехня. Ми прийдемо до Нагонії в той день і в ту годину, коли нас покличе туди нація».
ПОШУК — VIII
«Центр.
Продавець римського філіалу «Кук енд Стайн» вважає, що сережки, фотографію яких я йому показав, продано влітку минулого року іноземцеві, що добре розмовляв по-іспанському, хоча, мабуть, його рідною мовою була англійська.
Рибін».
«Славіну.
Негайно уточніть, яким рейсом повертався в Союз Дубов? Де він жив у Луїсбурзі?
Центр».
«Центр.
Дубов повертався в СРСР з закордонного відрядження, під час якого він жив у будинку для радянських спеціалістів, через Рим у липні 1977 року. Був у Римі три дні, одержавши транзитну візу на 72 години в аеропорту. З бесід із Глеббом складається враження, ніби він дуже занепокоєний нападом на Зотова і його арештом. Але його занепокоєність надто показна.
Славін».
Константинов, співставивши всі ці дані, доручив капітанові Никодимову провести «зустріч» з Дубовим. Тридцятилітній капітан подобався йому, в ньому був якийсь особливий стрижень, дуже важливий для контррозвідника: він не боявся спростовувати сам себе, розбивав свої ж власні доводи, які здавалися йому раніш незаперечними, дехто лаяв його за це — мовляв, «поспішайло»; Константинов, навпаки, завжди наголошував — мисляча людина повинна сумніватись, нема нічого нуднішого від повсякчасної впевненості у власній правоті.
Його, капітана Никодимова, добрий приятель Ігор Куценко працював у одному відділі з Дубовим. Від Ігоря Куценка капітан Никодимов дізнався, що Дубов прилетів уночі, а вранці, як завжди в суботу, піде в Сандуни.
— Ми маємо право, — сказав Константинов, — на підставі порушеної нами кримінальної справи приступити безпосередньо до слідства — настав час.
— Знайомся, Сергію, це мій приятель, на одній парті сиділи.
— Никодимов.
— Дубов.
— Вам більше подобається тут, а не в сауні? — спитав Никодимов. — Слухаєте поради лікарів?
— Та я начебто до їхніх порад не дуже й прислухаюсь. Визнаю фаталізм: що на роду написано, від тебе не втече.
Куденко засміявся:
— Це капітулянство, Серж.
— Як знаєш, тільки можна слухати лікарів, а врізати дуба через п'яного шофера. Хіба не так? — обернувся Дубов До Никодимова. — Вас, пробачте, як звуть?
— Антон.
— А по батькові?
— Петрович.
— Трохи не Павлович, — зауважив Дубов. — Але все одно — А. П. Дрібниця, а приємно. Де працюєте?
— У держбезпеці, а ви?
— Поважаю вашу фірму. У мене там є друзі. Майора Громова знаєте?
— Звідки він?
— Я чужих таємниць не видаю, — відповів Дубов. — Т-сс, ворог підслухує, так, здається?
Никодимов посміхнувся:
— Найспокійніше місце — лазня, можна душу відвести. Хто відмовиться від чеського пива — підніміть руки.
— Хоч як сумно мені піднімати руку, але доведеться відмовитись, — сказав Дубов. — У мене сьогодні голодний день, раз на тиждень, як у йогів.
— Справді легкість відчуваєте? — спитав Никодимов.
— Відчуваю. Йоги — одкровення нашого віку, Антоне Петровичу. За кордон ще не їздили?
— Ні.
— Пошлють — купіть книжки про йогів, щиро раджу. Хочете, продемонструю йогу в дії?
— Дуже хочу.
Дубов закурив сигарету й приклав її до шкіри ішло ліктя, подивився на Никодимова й Куценка, бистрими і — як здалося капітанові — усмішливими очима:
— Бачите? Я не реагую на біль. Йога дозволяє виключити певні почуття без будь-якої шкоди для психіки. Ви спитали, де я працюю? Ми працюємо разом з Ігорем — хіба він вам не сказав?
— Так він же й не питав, Серж.
— Нова генерація, — посміхнувся Дубов, скидаючи простирадло, — довіра й упевненість. Ходімо паритись?
Він пропустив Куценка й Никодимова вперед, дійшов з ними до дверей у парну і несподівано повернув назад:
— Ідіть, я дожену.
Куценко хотів був підождати, але Никодимов підштовхнув його:
— Ходімо, дожене, діло, може, яке в людини.
Дубов повернувся на місце, налив собі пива в ту склянку, з якої щойно пив Никодимов, швидко випив і побіг у парну.
Парився Дубов добряче — наче працював; скріб себе мильницею, шкіра в нього стала синьо-червоною, він відхекувався й повторював:
— Ну, яке ж це щастя! Яке щастя!
(Никодимов посміхався йому, а бачив набрякло тіло Ольги Вінтер, коли вночі її вийняли з труни на Троєкуровському кладовищі й повезли в сільську лікарню на