ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов
Про нас кажуть, що ми жорстокі, — це ж неправда! Звичайно, ми любимо страшні танці, ми любимо пісні про війну, нашим предкам довелося багато воювати, щоб зберегти життя нащадкам, але ніколи я не міг уявити, що старі люди, ці самі наці Зеппа, їх так усі в нас називають, можуть реготати й веселитися, зловивши в капкан козу, здираючи з неї шкуру. З живої… Вони її не вбили — зв'язали й стали знімати шкуру, а вона кричала, боже, як страшно вона кричала, я й досі чую цей страшний крик…
Гувейта закурює; затягується він тяжко, з хрипом, надсадно кашляє, він весь здригається — видно, що хлопець ніколи ще не тримав у руках сигарети.
— А Маріо Огано?! Нам казали, що він — «вождь нації», що він поділяє з нами весь тягар життя в джунглях. Я бачив, як він заходив у свій маленький намет, де лежить у нього солдатська ковдра на пальмовому листі, але ж пізніше, коли гасили факели, він перебирався в заборонену зону, де живуть радники, туди приводили найвродливіших дівчат, яких уже потім ніхто ніколи не бачив; кажуть, що їх — після нього — віддають охоронцям, а ті, потішившись, тих дівчат топлять у річці, щоб не було свідків.
І тоді я з жахом подумав: «Хіба такі люди можуть боротися за свободу? Хіба дикі звірі можуть стати ягнятами?»
… А вчора нас підняли по тривозі й повели на дорогу. Там ішов ще один транспорт з російськими вантажами. Нам сказали, що в ящиках — бомби й автомати і ми повинні знищити все це, щоб не дати армії Грісо. Я в ту ніч уже не стріляв. Але бачив, як стріляли й різали наші хлопчиська, які пройшли школу в наці Зеппа. Я бачив своїми очима, як дівчина-перекладачка, коли вони схопили її, кричала: «Це ж усе для ваших дітей! Це ж для ваших дітей!»
Усіх водіїв закололи, дівчину зґвалтували, а потім прошили автоматними чергами, а коли розбили ящики, то всі побачили, що там — рулони ситцю, дитячі колиски — в них кладуть немовлят, які ще не вміють ходити; набори для лікарів… І я сказав собі в ту ніч: «Все, я втечу звідси». І я втік, хоча знав, ще в мене мало шансів пробитися крізь пости, бо їх тепер дуже багато вздовж кордону. Офіцери говорили нам: «Найближчими днями ми почнемо виступ, щоб покінчити з Грісо». Так от, я хочу. бути на цій стороні, і якщо мені довірять зброю, я стрілятиму в тих, хто «несе нам свободу», бо свобода не може бути кривавою, коли вбивають жінок і сміються, здираючи шкуру з живої кози.
Октавіо Гувейта замовк, руки його мляво опустились.
— Коли я напишу про перебіжчика, — сказав я, — не називаючи його імені, мені не повірять, Октавіо. Ви згодні, щоб я назвав вас? Чи боїтесь?
— Ви думаєте про долю моїх рідних? — спитав Октавіо. — Якби вони знайшли їх, то, звичайно, всіх убили б. Але в мене є тільки брат і дідусь, а вони не часто бувають у селі, вони ловлять рибу й продають її в порту білим капітанам. Отже, ви можете назвати моє ім'я. І якщо хочете, сфотографуйте мене. Та й, крім того, страх не може бути вічним, і рано чи пізно людина позбувається страху. Я готовий вмерти за те, щоб жити вільним і не відчувати себе звіром, який ходить по землі затаївшись і в кожному бачить ворога.
… Західна преса твердить, що Огано не готує нападу.
Я хотів би, щоб свідчення Октавіо Гувейта із села Жувейра вписали до «чорної книги» про майбутню агресію.
Дмитро Степанов,
спеціальний кореспондент».
Славін
Пілар подала склянку:
— Знаєте, як у нас називають джин?
— У кого це «у нас»? — глянувши на Глебба, спитав Славін. — Ви маєте на увазі фірму чи місцевість?
— Я маю на увазі Іспанію.
— У вас джин називають «хінеберою», чи не так?
— Віт чудово розмовляє по-іспанськи, — сказав Глебб. — Як і всі російські розвідники, він вільно володіє іноземними мовами.
— Джон це краще знає. Інакше, мабуть, важко працювати: спробуй прожити в Гонконзі без китайської — зразу ж провалишся. Ви ніколи не жили в Гонконзі, Пілар?
— А ви? — спитав Глебб, засміявшись занадто вже голосно. — Ви, мабуть, скрізь жили, Віт?
— Ні, мене не пустили, не дали візи. Я написав, що їду туди в справі якогось Вільгельма Шанца, він, по-моєму, працював там у сфері бізнесу.
Пілар зиркнула на Глебба — обличчя її було, як і досі, з усмішкою, гарне, але в очах з'явилася тривога; зіниці розширились, і тому здавалося, що вона погано бачить, ось-ось витягне з невеличкої шкіряної сумочки окуляри в тонкій золотій оправі.
— Як цікаво, — сказав Глебб. — Ви вже, очевидно, написали про цей свій вояж у російській пресі?
— Тема — не журналістська. Її не можна пропустити через газету. Це скоріше роман. Ви любите авантюрні романи, Пілар?
— Я люблю авантюрні романи, — повагом відповіла жінка й знову зиркнула на Глебба.
— Вона любить фільми. Про Бонда, — допоміг їй Глебб. — Про російських шпигунів, які от-от мають перемогти, але в кінці програють, бо ми сильніші.
— «Ми»? — знову посміхнувся Славін. — Я не знав, що ваша торговельна фірма зв'язана з англійською розвідкою. Знаєте, коли б я був режисером, я зняв би фільм. Ні, не зняв би, а точніше, дозняв. Я дозняв би до «З Росії з любов'ю» тільки один кадр: після того, як щасливий Бонд повіз пашу шифрувальницю в Лондон, на екрані з'являється титр: «Операція проникнення пройшла успішно, приступаю до роботи, Катя Іванова».
— Зараз прибуде Пол Дік, продайте йому цей сюжет, але не продешевіть, Віт; за нього можна взяти не менше як тисячу.
Пілар випила трохи червоного тінто і, не відводячи погляду від очей Славіна, сказала:
— Ти часом буваєш поганим комерсантом, Джон. Ціна такому сюжетові — я все-таки трохи тямлю в мистецтві — не менше, як сто тисяч. Зразу ж. Тут, на місці.
— Платіть, — сказав Славін. — Я згоден.
— Може, в Штатах заплатять більше, — урвавши сміх, сказав Глебб. — Я кажу серйозно, я готовий зв'язатися з Голлівудом негайно, у нас хороший зв'язок.
— Ви певні, що вашої рекомендації досить? — спитав Славін.
— Певен.
— Що — писали сценарії?
Глебб ляснув