Канни і виноград - Олег Федорович Чорногуз
– Вік живи, вік учись, – сказав він сам собі й незчувся, як опинився на ліжку своєї парубоцької квартири.
Таємниця тютюнового запаху
Але й тієї ночі майор не заснув. Він нервово ходив по своїй затишній кімнаті й думав. Було випалено останню сигарету із подарованого професором блока. Куди поділася та єдина пачка, якої не вистачало в ньому? «Якщо моя версія правильна, то...» Майор глянув на підлогу: між ліжком і вікном на блискучому паркеті було добре видно стежку, яку сам же й протоптав.
«Чи хоч залишились підошви на черевиках?» Ситорчук присів, підняв ногу, й у величезнім трюмо Клавдіївської меблевої фабрики побачив: підошви були на місці. Вічні.
І тут його осяяла думка.
– Каблук! – вигукнув він. – Ну, звичайно, каблук. Як я про це не здогадався раніше?
Раптом кімнатну тишу прорізав оглушливий і такий різкий дзвінок, що майор схопився за пістолет, вискочив спочатку в коридор, а тоді повернувся назад до кімнати.
– Телефон, а не електродзвоник, – здогадався він і схопив голубу пластмасову трубку.
– Товаришу майоре, доповідає сержант Квочка. Телефоную з місця події. Я ще раз кардинально поклав собі перевірити всі деталі. Знову чується запах «Київського фільтру». Біля під'їзду знайдено чавунну плиту й поруч неї – чоловічий каблук сорок шостого розміру. Гадаю, що збіг не випадковий.
– Ви правильно гадаєте, сержанте. Якщо моя версія достеменна, то цей каблук ваш.
– Мій?. – здивовано перепитав сержант.
– Так, ваш. А замість нього у вас на правому черевикові – розтоптана пачка «Київського фільтру». Це та, яка випала із кишені професорового макінтоша під час нападу.
Деяку мить трубка вражено сопіла. Очевидно, в цей час сержант Квочка підняв праву ногу.
– Достеменно так, товаришу майоре... На місці мого каблука, на цвяхах, міцно сидить розтоптана пачка. Але скажіть, як це могло статися?
– Дуже просто. Того вечора, переслідуючи на східцях професора, ви збили собі каблук. Коли спустилися вниз, він у вас ледве тримався. На місці злочину ви ретельно оглянули стіни – чи не залишили грабіжники слідів. Тут ви й спіткнулися об ту холерну чавунну плиту, як і один з нападників. Було таке?
– Кардинально! Саме так і було! – вигукнув сержант Квочка. – Але як же ви… Як вам, товаришу майоре?.. Ну, ви просто...
– Про це потім, сержанте, – перебив його Ситорчук. Слухайте далі. Каблук від удару об плиту відпав. У запалі ви цього не помітили й наступили на пачку. Ваш натренований ніс почув запах тютюну. Досвідченому криміналістові не треба багато, щоб догадатися: це тютюн сигарет «Київський фільтр». І| тут ви пішли хибним шляхом, гадаючи, що нападники посипали слід... А тепер сержанте, я вам дозволяю хоч годину поспати. Попереду в нас великий і найцікавіший день роботи. Завтра злочинці постануть перед нами...
– Товаришу майоре.. Ще одне запитання...
– Звідки я дізнався, що каблук від правого черевика?
– Достеменно так.
– Любий мій, ви ж після того вечора весь час накульгували на праву ногу. Гадали, що то від удару об плиту, а тут усе значно простіше і...
– Товаришу майоре! Ну, ви.. – Квочка не закінчив думки.
– На добраніч, сержанте, – по-батьківському промовив Ситорчук і виглянув у вікно. За деревами його саду займався світанок.
Тіні з’являються вдень
У двері обережно постукали. Коли вони відчинилися, від порога до столу лягли три довгі чорні тіні...
– Заходьте! Сміливіше! – підбадьорив майор.
Двері зачинилися, перетнувши сніп сонячного проміння, що бив із коридора, й тіні щезли. В кабінеті залишилися тільки три розгублені постаті. Одна з них була в синьому береті явно французького пошиття. (Це відразу вловило натреноване майорове око). Друга, довготелеса, старанно пригладжувала розкішний письменницький загривок. А сержант Квочка прикипів ревнивим поглядом до вусів третього і навіть не помітив, що на його чолі яскравіє величезна ультрамаринова гуля...
– Прошу знайомитися, – струсивши попіл сигарети до попільнички, сказав майор. – Оце і є герої і автори нашої повісті. Сідайте, товариші. І поясніть нам, будь ласка, що спонукало вас до цього одіозного й такого неприродного для вашої професії вчинку?
«Товариші» м'ялися. Один зняв берет і нервово почав витирати ним лисину, ще один намагався поправити окуляри, яким гуля заважала нормально сидіти на носі. Й тільки третій, з письменницькою гривою, ледь чутно мовив:
– Товаришу Ситорчук… Ми прийшли попросити у вас вибачення.
– Ми розуміємо, шановний, – підхопив французький берет, – скільки клопоту ми завдали нашим органам...
А той, що з гулею, знічено блиснувши окулярами, додав:
– Ми навіть і подумати не могли, що це може повернутися так серйозно. Ще раз глибоко вибачаємось...
Майор потер тверде вольове підборіддя.
– Звичайно, ми можемо вам пробачити. Хоч треба сказати, товариші письменники, й завдали ж ви нам мороки... А як на все це дивиться професор Шлапаківський? Він не збирається порушувати проти вас судової справи?
– Ну що ви, шановний.. – ніяково потупцювався на місці французький берет. – Ми тільки від професора. Він сказав, що не сердиться, і навіть пообіцяв ніколи в житті не брати до рук жодної нашої книги… Він вам потелефонує. Мішок ми передали професору. Все гаразд.
– І золото? – запитав майор.
– Яке золото? – розгублено повернувся до друзів той, що з гулею.
– А, те – сусальне? В пакетику?
– Аякже, теж повернули.
При слові «сусальне» сержант Квочка здивовано крякнув і запитально подивився на шефа.
– Тепер мені все абсолютно ясно, – полегшено сказав майор. – Але здається, що вам, сержанте, не все зрозуміло. Так ось пояснюю: сусальне золото часто застосовується для оформлення книжкових палітурок. Як бачите, моя версія підтверджується. Коли я завітав до професора Шлапаківського, то звернув увагу на старовинний фоліант із стертою позолотою, який безумовно треба було реставрувати. То був рідкісний підручник Амбодика– Максимовича.
Сержант кивнув головою.
– Для нього професор Шлапаківський і купив п'ять грамів сусального золота, – закінчив майор. – Тепер вам ясно, сержанте?
– Не зовсім, – загрозливо ворухнув вусами Квочка і, повернувшись до того, що з гулею, запитав:
– Слухай, вусатий, ти мені поясни: як ти від мене з палати втік?
– Елементарно, – приховав іронічну усмішку той. – Я
