Дорога - Лариса Бондарчук

Ми йшли вже кілька годин. По обидва боки дороги височів густий старий ліс. Звичайний ліс, як у нас вдома. Я сумував за родиною, друзями, навіть за набридливою своєю вчителькою Сілею Ходот. От як я сумував. 
Тінинка сиділа в мене на плечі і щось мугикала в такт крокам. Раптом вона перервала спів і запищала розпачливо та злякано. 
- Що сталося? - стрепенувся я. 
Але, звичайно, вона не відповіла, бо була просто маленьким духом мого дому, який вирішив, що дім поряд зі мною. Вона не говорила, а тільки пищала й щебетала, як пташка. Просто ще маленька, не навчилася говорити. 
Мудрило зупинивсь і прислухався. Справа від нас у зарослях лісу чулося виття і хрипле гарчання. Воно наближалося.
- Слухай, Оксене, - сказав старий. - Нічому не дивуйся і нічого не бійся. Пам'ятай, слово - це дуже сильна зброя. Бережи себе. Зустрінемося в кінці цієї дороги, на наступному Перехресті.
І він зник. Оце тут ось стояв біля мене, і ось його вже немає. "Дуже сильний маг", - якось відсторонено подумав я. 
А виття з лісу стрімко наближалося. Я хотів був кинутися в ліс, щоб спробувати хоча б залізти на дерево, але не встиг. Та й не дало б це ніякого результату, не зміг би я втекти. 
Бо на дорогу вибігли Гексуни, а вони, як відомо, чудово лазять по деревах. Їх було п'ятеро, великі, як телята. Вони оточили мене, грізно хекаючи та гарчачи. "Ну, от і закінчився мій шлях Дорогою", - подумав я, впав на землю і закрив голову руками.