Дорога - Лариса Бондарчук

Розділ 2. Заворот

"Ну,ну, заспокойся, це все дурниці,” – втішав я себе. – "У школі, по-моєму, про це щось вчили”. Але що і коли говорилося про цю неприродну мовчанку Гостей, я, хоч ти плач, не міг згадати. Мене кидало в дрож від понурих облич подорожніх-людей. Хотілося встати й побігти геть, до хати, наприклад. От же й сміху буде, як Васько дізнається, обсмикнув себе я тверезою думкою. Злякався невідомо чого. Та виявилося, що злякався недарма. Поки я перестрашено зирив на дорогу, сталося одразу три речі. По-перше, голосно і різко загавкав навпроти собака Кульок, зацікавлений виглядом і гупанням Тупотуна, він смикнувся від лавки, де був прив’язаний, зарикав загрозливо і зненацька відірвався від припони. Відчувши свободу, дурний пес, не слухаючи діда, переможно загавкав і кинувся на дорогу. Ой-ой-ой! Це ж вірна смерть! Загине від ніг величезних монстрів або просто дорога його вб’є. Як? Це вже вона вміє і знає як. В той же час з нашого боку дороги на дорогу кинулася Тінинка. Я зовсім забув про неї, треба було її замкнути в комірчині, а я замотався зі своїми зборами та переживаннями! Тінинка тишком-нишком (хитрунка!) пробралася до хвіртки і сиділа там десь у кущах, на дереві чи й взагалі під лавкою. А все я винний! Тінинка кинулася на допомогу Кулькові. Замахала своїми маленькими крильцятами, ручками і запищала щось там на своїй смішній мові. Теж загине, дурна. І я, не слухаючи мами й тата, котрі щось кричали услід, кинувся теж уперед, на дорогу, на поміч Тінинці і, якщо пощастить, то й Кулькові. І треба ж таке, що саме тоді з дороги навпроти нас ступив на придорожню траву один із Подорожніх. Якби не така гостра ситуація, я би був страшно вражений, але зараз я бачив перед собою лише Тінинку, до якої не міг протиснутися, бо застряг між широким Хляком та довгим велосипедом, на якому сиділо щось із вісьмома ногами. Причому всі вісім ніг крутили педалі. Крім цього, я відчув, що вгрузаю в дорогу. Мої ноги ставали все тяжчі, їх засмоктувало, неначе в якомусь болоті у трясовині. Ось велосипед проїхав, і я, напруживши всі сили і витягши їх із ґрунтівки, нарешті опинився біля малої верескухи й схопив за малі крильцята. Не звертаючи уваги на її писк, кинув далеко на узбіччя, вигукнувши просте закляття „Сидидома”. Тінинку швидко потягло в бік нашої господи.

Так, ще Кульок! Але тут я побачив перед собою щось величезне і волохате. Саме на нього після Тупотуна переключився дурний собака. Як не дивно, він аніскілечки не вгрузав у дорогу, на відміну від мене.

- Куля, Куля! - покликав я.

Ага, зараз, ніякої реакції! Волохатий гігант цікавіший за знайомого хлопчиська. Та тут я згадав, що у кишені в мене є цукерки, які так любив пес. Дістав цукерочку, помахав нею перед Кульком і кинув на інший бік дороги, куди й весело побігло дурне собача. Там його благополучно зловив дід Туско, котрий весь цей час шкутильгав біля дороги взад-вперед, але так і не наважився переступити межу між дорогою та узбіччям.

Коли всі були врятовані, я сам опинився в ситуації безвихідній. Загруз у дорозі. Смикнув правою ногою і зі страшним зусиллям висмикнув ногу, але ліва вгрузла ще глибше. А на мене в цей час сунула велика Гусінь. Ну, все, кінець мені! Я закрив очі від страху і передчуття болю й смерті.

І тут мене щось схопило за руку і буквально висмикнуло з грузької дороги. Я на мить завис у повітрі, а потім якимось чином опинився вже на узбіччі, впав на бік і боляче забив ребра. Відходячи від шоку та болю, я побачив поряд блідого тата, заплакану маму і верескливу Тінинку (от, дурна, вирвалась-таки із закляття). Краєм ока я примітив ще тінь когось четвертого. Підняв голову і завмер. Це був Подорожній. Той самий, котрий ступив з дороги до нашої лавки в той час, коли я кинувся на допомогу малим неслухам. Це він урятував мене, зрозумів я.

- Дякую, - тільки й спромігся прошепотіти я, намагаючись зіп’ястися на ноги.

Вони зовсім не слухалися. Бо я побачив у руках Гостя річ, яка ще недавно була на Трипаллі. Річ, над якою я працював довго й уперто. В руках Подорожнього був Заворот. 

Це значило, що той, кого вибере Подорожній, піде з ним назавжди і ніколи вже не повернеться додому. Це значило, що той, на кого вкаже Гість, повинен зараз же взяти Сидора, котрого завбачливо поклали під Трипалля, і йти геть, навіть не зайшовши до хати і не зібравши речі. Це значило, що твоє теперішнє життя закінчується, стає колишнім, але починається нове життя, але яке – не знає  ніхто. І цим кимось був я. Я побачив це в очах Гостя.

Це був старий довгобородий чоловік. У нього були сині колючі очі, сповнені холоду та спокою.

- Ти підеш зі мною, - промовив він тихо й упевнено і протягнув мені Заворот.

Я піднявсь і взяв клубок у руки. Що тут скажеш. Треба йти. Поряд беззвучно плакала мама, мовчав тато.

- Я повернуся, - сказав батькам, - обов’язково.

Мама похапцем поцілувала мене, тато обняв і прошепотів:

- Будь мудрим, сину.

Тінинка поряд верещала щось розпачливе, а потім раптом шмигнула в Заворот і сховалася серед мотузок та ганчір’я, затихла. Я спробував витягти її звідти, але де там. Вона просто перетворилася на мотузку – піди відрізни від справжньої. Та ніколи. Ну, може це й на краще, мені буде не так самотньо.