Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас
Але нізащо в світі Ерве не пропустив би такого, як і нізащо в світі не зізнався б у цьому. Тож він щоранку сідав на Ганку з книжкою в руках і слухав оголошення, опустивши очі й гортаючи сторінки. Насправді ж він не прочитав ні рядка. Час від часу між двома рубриками Жос Ле Ґерн кидав на нього швидкий погляд. Декамбре не любив цього короткого спалаху синіх очей. Йому здавалося, ніби Глашатай хотів упевнитися в його присутності, бо надумав собі, що піймав Ерве на гачок, ніби якусь завалящу рибину. Бо бретонець саме це й робив: адаптував до міських умов свої брутальні рибальські інстинкти й ловив тепер у свої неводи косяки перехожих, як раніше зграйки тріски. Професійний рибалка! Його круглій макітрі було байдуже — люди це чи риба, він ладен був випатрати всіх задля наживи.
Та сам Декамбре попався, і надто вже тонким знавцем душ людських він був, аби не помітити цього. І тільки ця книга в руках все ще відрізняла його сьогодні зранку від інших слухачів на майдані. А чи не було б достойнішим відкласти цю бісову книгу й тричі на день визнати себе рибою? Тобто переможеним книгогризом, захопленим безглуздими вуличними криками?
Цього ранку Жос трохи спізнився, а це було незвично. З-під опущених повік Декамбре спостерігав, як моряк поспіхом приходить і чіпляє порожню урну на стовбур платана — ту саму синю урну, яку Глашатай претензійно охрестив «Ван-де-Норуа II». Декамбре подумки поцікавився, чи не бракує морякові клепки, а ще він хотів дізнатися, чи давав капітан імена іншим своїм речам — столам чи стільцям. Потім він побачив, як Жос сильними, ніби у вантажника, руками розвертає свою важку сцену і ставить її на тротуар так легко, ніби пташечку. Потім жваво вискакує нагору, наче то облавок корабля, й витягує папірці з-під сорочки.
На нього покірно чекали з три десятки людей, і серед них — Лізбет. Вона нерухомо стояла, поклавши руки на стегна.
Лізбет наймала в нього кімнату № 3. А за оренду вона платила, допомагаючи по господарству в його таємному пансіоні. Її допомога була чудовою, неоціненною і незамінною. Декамбре постійно боявся, що одного дня якийсь чоловік украде його неймовірну Лізбет. А це трапиться, і то неодмінно! Високу, огрядну, темношкіру Лізбет було видно здаля. Жодного шансу сховати її від світу. Не сприяло цьому й те, що характер у неї був не з покірних, а голос — гучний. До того ж вона ніколи не соромилася висловлювати власну думку щодо всього. А найстрашніше — це усмішка Лізбет, яка, на щастя, не часто з'являлася на її обличчі, але завжди викликала нездоланне бажання кинутися в її обійми, притиснутися до її величезних грудей і лишитися там назавжди. Їй було тридцять два роки, і одного разу Декамбре її втратить. А зараз Лізбет напосілася на Вісника.
— Спізнюєшся до початку, Жосе, — казала вона, вигнувшись уперед і підвівши до нього голову.
— Знаю, Лізбет, — задихавшись, мовив Жос. — Це все кавова гуща.
У дванадцять років Лізбет вирвали з чорного гетто в Детройті. По прибутті у французьку столицю її одразу ж відправили в бордель, де вона чотирнадцять років поглиблено занурювалась у французьку на тротуарі вулиці Ґете. Так тривало доти, доки її через повноту не викинули геть усі піп-шоу[11] району. Вона вже днів десять ночувала на вуличній лавці, коли Декамбре прийшов по неї холодного дощового вечора. З чотирьох кімнат старого будинку, які він винаймав, лишалася одна вільна. Старий запропонував її Лізбет. Вона погодилася. Як тільки зайшла всередину — роздягнулася й розляглася на килимі, поклала руки на потилицю, звела очі на стелю й чекала, доки старий зробить своє діло. «Це непорозуміння», — сказав він, простягаючи їй одяг. «Мені більше нема чим платити», — відповіла Лізбет, підводячись і стискаючи ноги. «Я, — пояснив Декамбре, опустивши погляд на підлогу, — не можу більше давати тут лад усьому: прибирання, вечері для мешканців, закупи, обслуговування... Допоможіть мені з цим, і я віддам вам кімнату». Лізбет посміхнулася, і Декамбре ледь утримався, щоб не притиснутися до її грудей. Та він вважав себе застарим, а ще ця жінка мала право на відпочинок. І вона справді відпочивала: як було відомо Декамбре, у неї вже шість років не було коханця. Лізбет відновлювалася, і старий сподівався, що це триватиме ще трішки довше.
Сеанс новин розпочався, й оголошення лунали одне за одним. Декамбре збагнув, що пропустив початок, бо бретонець уже оголошував № 5. Система була такою: потрібно запам'ятати номер, а тоді підійти до Глашатая, щоб «уточнити всі вищеозначені деталі». Декамбре питав себе, де ж моряк міг підхопити таке характерне для жандарма висловлювання.
— П'ять, — промовляв Жос. — Продаю окіт рудо-білих кошенят, троє хлопчиків, двоє дівчаток. Шість. Того, хто всю ніч грає на барабані свою дику музику навпроти будинку № 36, просимо припинити. Є люди, які сплять. Сім. Майстер виконає всі роботи по дереву, полагодить старі меблі, сам забере їх, а тоді доставить до вас додому. Якість гарантовано. Вісім. Нехай «Газ і Електрика Франції» йде до дідька. Дев'ять. Ті дезінсектори — шахраї. Тарганів стільки ж, як і було, а ви їм за це ще шістсот франків маєте віддати. Десять. Я кохаю тебе, Елен. Чекатиму ввечері в «Коті, що танцює». Підпис: Бернар. Одинадцять. Знову проминуло літо й тепер ось уже вересень. Дванадцять. Учорашнє м'ясо у місцевого м'ясника було тухлим, і це вже втретє за тиждень. Тринадцять. Жане-Крістофе, повернись. Чотирнадцять. Лягаві такі ж біснуваті, як і дурні. П'ятнадцять. Продаю яблука й груші з власного саду; смачні, соковиті.
Декамбре кинув погляд на Лізбет, яка написала у своєму блокноті число 15. Відколи з'явився
