Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас

— Людей переповнює бажання щось сказати, я ж попереджав тебе, — мовив пращур, задоволений з того, що малий відновив його справу. — Переповнює, наче матраци пух. Їх розпирає від речей, які хочеться сказати і які не хочеться. А ти — збираєш плоди й робиш послугу людству. Ти — фільтр. Та май на увазі, малий, це зовсім не розвага. Копнувши до дна, ти натрапиш не тільки на струмок чистої води, а й на лайно. І бережи свої яйця, бо в головах людей панує не тільки добро.

Він усе правильно розумів, цей предок. На дні урни збиралися читабельні і нечитабельні листи. Тобто «непридатні до читання», як підправив якось один старий грамотій, що тримає невеличкий готель біля крамнички Дамаса. Тож, отримавши листи, Жос одразу ж сортував їх на дві купи: те, що можна виголошувати, й те, що ні. Зазвичай те, що можна було казати, поширювалося природним шляхом, тобто перетікало з вуст у вуста тонкими струмочками або ж бурхливими потоками. Це дозволяло людям не вибухнути під тиском невисловленого. Бо, на відміну від матраца, людина щодня накопичувала нові слова, і очищення перетворювалося на життєву потребу. Все читабельне одразу ж сортувалося по звичних рубриках, таких як «Продаж», «Купівля», «Розшук», «Кохання», «Різне», «Технічні оголошення» (кількість оголошень до останньої рубрики Жос обмежував, ба більше — він брав за них аж шість франків як компенсацію за труднощі, які виникали під час прочитання).

Та найбільшим відкриттям для Глашатая було те, наскільки несподівано багато потрапляло до урни «нечитабельних» листів. Несподівано, бо в жодному пуховому матраці не було такої діри, куди б могла вилитися вся та словесна субстанція. Часом вона переходила межі жорстокості чи зухвальства або ж, навпаки, не становила жодного інтересу, який би виправдав її існування. Ці слова, різкі або немічні, прирікалися на долю вигнанців і жили в тиші, тіні й забутті дальнього кутка. Однак, і оповісник добре зрозумів це за сім років збирання врожаю, такі послання не помирали навіки. Вони накопичувалися, налізали одне на одного, закисали у своєму підсліпуватому бутті, а також заздрісно спостерігали, як інші слова — гнучкі і вправні — протікають повз, лунаючи на повен голос. Жос виготовив скриньку з дванадцятисантиметровою щілиною, через яку її паперові в'язні, ніби зграйка коників-стрибунців, вилітали на волю. Не було такого ранку, щоб Жос не витягнув з дна своєї урни якогось «нечитабельного» листа: проповіді, образи, відчай, наклепи, викриття, погрози, божевілля. Ця «нечитабельність» бувала часом настільки очевидною й дурною, що ледве бракувало сил дочитати речення до кінця. А часом настільки заплутаною, що зрозуміти зміст було неможливо. Іноді листи були настільки липкими та підлабузницькими, що папірець сам вислизав з рук. А подеколи — сповнені такої ненависті й жаги руйнувань, що Оповісник знищував їх.

Адже Глашатай сортував листи. Будучи людиною обов'язку, він розумів, що, повертаючи з небуття найвідвертіші прояви людської думки, він продовжує благочестиву місію свого пращура. І все ж таки Жос вважав, що має право відбраковувати неприйнятне для його вуст. Непрочитані повідомлення можна було забрати разом з п'ятифранковою монетою, бо, як зазначав усе той же предок, Ле Ґерни — не розбійники. Під час кожного виступу він лишав забраковане біля каси, що правила йому й за сцену. І таких повідомлень завжди вистачало. Всі листи, де пропонувалося вбивати жінок, а чорних, арабів, вузькооких та педиків посилати до пекла, відкидалися. Інтуїтивно Жос відчував, що міг же колись народитися і жінкою, і негром чи педиком, тому його цензура обумовлювалася не так душевною широтою, як інстинктом самозбереження.

Раз на рік, з одинадцятого по шістнадцяте серпня, коли клієнтів було найменше, Жос ставив урну в сухий док, щоб підрихтувати її і відшліфувати. Вище ватерлінії він фарбував скриньку в яскраво-синій колір, а нижче — в ультрамариновий, на передній панелі великими чорними літерами виводив напис «Ван-де-Норуа II», на лівому борту — «Розклад», а на правому — «Тарифи» та «Все вищеозначене». Він часто чув ці слова за час свого арешту та суду, тому взяв їх собі на карб. Жос гадав, що «все вищеозначене» надає його виступам солідності, хай навіть грамотій з готелю вважав, що там потрібно щось змінити. Грамотія, про якого Жос навіть не знав, що думати, звали Ерве Декамбре. Без сумніву, то був аристократ, ще й високого штабу, але збіднілий настільки, що змушений був здавати в піднайми чотири кімнати на другому поверсі. А ще збільшував свої прибутки продажем мереживних скатертинок і безглуздих життєвих порад. Сам він мешкав у двох кімнатках на першому поверсі, оточений купами книжок, які з'їдали його й так обмежений простір.

Якщо Ерве Декамбре й проковтнув з тисячу слів, то, на Жосову думку, вони точно не задушать його, адже базікав Ерве часто й багато. Він ковтав і вивергав слова щодня, і часом те, що він казав, було зовсім не зрозумілим. Дамас теж нічогісінько не розумів. З одного боку, це заспокоювало, але з іншого, Дамаса складно було назвати дуже тямущим.

Жос висипав вміст скриньки на стіл і взявся відділяти «читабельне» від «нечитабельного», аж раптом його рука натрапила на великий і грубий брудно-білий конверт. Першого разу він навіть запитав себе, чи, бува, не грамотій — автор тих розкішних листів (у конверті лежало двадцять франків), які він отримував останні три тижні. Найбридкіших листів з усіх, що йому доводилося читати за сім років. Жос розкрив конверт і відчув, як предок зазирає йому через плече: «Бережи свої яйця».

— Заткайся, — мовив йому Жос.

Він розгорнув аркуш і тихо прочитав.

— А тоді, коли змії, кажани, борсуки та всіляка звірина, що водиться в глибинах підземних галерей, поголовно виходитиме на поля, покидаючи звичні житла; коли фрукти й овочі вкриватимуться гниллю і черви виповнять їх (...)

Жос перегорнув аркуш, щоби побачити продовження, але текст на цьому уривався. Оповісник похитав головою. Багато дивних листів доводилося читати йому, але цей був поза конкуренцією.

— Божевільний, — пробурмотів Жос. — Багатий і божевільний.

Він відклав аркуш і хутенько розкрив інші конверти.

3

Ерве Декамбре прийшов на свій ганок за кілька хвилин до початку ранкового читання о восьмій тридцять. Він притулився до одвірка й чекав на