Азартні ігри з долею - Іво Брешан

він ніколи не виказував якогось зацікавлення до філософії, і важко уявити, що він пізніше мав можливість зацікавитися, оскільки не продовжив навчання у вищому навчальному закладі, а відразу ж після випускних іспитів у гімназії почав працювати офіціантом. Його батьки, бідні селяни з околиць Требінья[16], ледве-ледве, з горем навпіл, змогли дати йому освіту в гімназії, до того ж йому щодня доводилося автобусом їздити на заняття, тож для нього всі предмети були настільки незрозумілими, як море вночі, а особливо — філософія. А тут він сам несподівано зацікавився якраз нею, хоча його ніхто не змушує. Та ще й стоїками! І ще: вчення стоїків, що доля керує усіма та всім, у голові Серафіна набуло якихось дивних обрисів, наче ним він хотів виправдати щось, що сам вчинив, чи те, що збирався зробити. Безперечно, це все безпосередньо пов’язане з прочитаною статтею.

Він ще раз дуже уважно поглянув на фотографію того Дуди. На перший погляд, не було взагалі ніякої схожості з Ретелем, проте якби зробити йому іншу стрижку, а його виснажене обличчя зробити повнішим, забрати тіні та бруд з фотокартки... у загальних рисах обличчя та постаті можна було знайти багато спільного.

Незважаючи на те, що ця справа мало його стосувалась, він вирішив, однак, це перевірити, із простої цікавості, як і в багатьох інших, схожих ситуаціях, коли за всіма логічними показниками щось мусило статися, але наперекір усьому, хоч і мало можливість статись, проте так і не відбулося. І не сподіваючись, що вийде щось путнє, він почав шукати. Найперше він вирішив дізнатись, чи Серафін Ретель під час війни 1993 року взагалі міг бути в Пакраці. Наскільки Тюдор Франко пригадував, постійно його бачив у Дубровнику, задіяного в обороні міста, і, до того ж, Серафін мав репутацію одного з незамінних організаторів. До інформації про нього міг дістатися легко; щодня він зустрічався на покері з Томом Бельом, який тепер був редактором «Дубровчанки», а тоді, під час війни, був командиром Ретеля. Вирішив витягти всі відомості з нього, але обережно, щоб Том не запідозрив, з якою метою насправді Тюдор питає. Коли вони наступного дня зустрілися за картярським столом, Тюдор, наче мимохідь, граючи та не виказуючи особливої зацікавленості, почав з Бельом розмову:

— Знаєш, Томе, вчора ввечері я зустрів свого колишнього учня, і твого колишнього підлеглого, Серафіна Ретеля. Виглядає так, наче він цілком пристосувався до умов життя. Він не страждає від посттравматичного синдрому.

— Так, я теж це помітив. Проте це справді рідкість серед тих, хто пройшов через ті випробування, крізь які пройшов він.

— Чи правду говорять, що він має великі заслуги в обороні міста?

— Чи великі? Вирішальні! Якби не він, то місто б не встояло. Ворог з дуже численними силами підійшов зовсім близько до Срджа, не далі, аніж за 500 метрів. Кожен, хто був би на його місці за умов, в яких опинився він, відступив би. Але він вперто стріляв і стріляв, не зупиняючись, врешті-решт вони відступили.

— І що, увесь час протягом війни він був тут, на дубровницьких територіях?

— Переважно.

— Що це значить — «переважно»? Так це було чи ні?

Бельо на хвилинку припинив гру й замислився.

— Ну... настільки я пригадую, він був відсутній якийсь час... недовго, десь приблизно два місяці. Міністерство оборони республіки Хорватія розшукувало когось обдарованого для оборонної та захисної діяльності в горах на півночі, не знаю точно де, тож послали його.

— А чи не можеш ти хоча б приблизно пригадати, коли то було?

— Десь приблизно взимку 92-93 року. Гадаю, що десь з середини грудня до середини лютого. А чого ти так цим цікавишся?

Тюдор дуже швидко підвищив ставку в грі, щоб уникнути відповіді; загалом же, йому було достатньо того, що він оце щойно почув. Згідно з цими даними, існувала певна ймовірність того, що Ретель і Дуда — одна й та сама особа. Тепер ця справа почала ще більше його цікавити, тож він вирішив поновити розшук, і цього разу безпосередньо в Пакраці. Там вже багато років міським інженером працював син його покійної сестри, Маріо Кожуль, тож він вирішив зателефонувати йому, аби зіставити те, що йому розповів Бельо з тим, що Маріо розповість про Дуду. Як тільки Тюдор дійшов додому, він одразу ж зателефонував небожу, але почавши розмову, спершу говорив з ним про якісь побутові дрібниці, оскільки хотів приховати справжню мету свого дзвінка. Розпитував його про різних близьких та далеких родичів, з якими він давно не бачився, про те, що він тепер робить, і як йому ведеться на роботі, аж доки не заторкнув теми, які справді його цікавили.

— Послухай-но, небоже! Як у вас просувається розслідування у справі військових злочинців? Хто взагалі той Дуда?

— Та того, любий мій дядечку, ніхто не знає. Але одну річ знають усі: він врятував місто. Якби його не було, четники[17] нас би всіх поклали.

— Коли то все відбулося?

— Приблизно взимку, у час, коли Дуда був тут... а якщо бути точним, то десь між 10 і 15 лютого 93 року.

— І що, ніхто не знає ні звідки він, ні як його звуть?

— То насправді ніяка не дивина. Тоді ніхто про це його не питав. Для всіх він був просто Дуда. Люди з його військової частини згадували яке ім’я та прізвище... не можу згадати...

— Може, Серафін Ретель?

— Ні, ні, якесь інше. Але це, чесно кажучи, неважливо, бо тепер, коли почався його розшук, виявилося, що такої людини не існує. Очевидно, ім’я було несправжнім. Я сам розмовляв з ним кілька разів. За вимовою, по тому, як він говорив, він міг бути звідкись з вашого краю. Та й поводився він так, як мешканці Дубровника.

— Гаразд, а ти міг би його впізнати, якби побачив?

— Навряд. То були дуже короткі зустрічі, тож я не встиг запам’ятати його обличчя. А воно, мабуть, змінилося.

— А як люди в Пакраці дивляться на гонитву за ним та розшук сьогодні?

— Хто як. Більшість славить його, як героя, і тому дуже цим невдоволена. Але є й достатньо таких, кого кидає в холодний піт від того, що він зробив. Жертви були мирними громадянами. Їм нічим не можна докорити чи щось поставити у вину. Серед них були немічні старі, які просто були вже нездатні на будь-які дії на користь ворога.

—