Азартні ігри з долею - Іво Брешан
— Доля не буває до когось прихильною чи ні. Мова не йде про якісь сподівання чи віру в це. То була звичайна прорахована річ. Пам’ятаєш, якийсь час люди активно обговорювали теорію про те, де можна бути впевненим, а де ні, куди граната може впасти, а куди не може ніяк? І докази вони ґрунтували на всіх можливих законах фізики та балістики. А потім би граната впала і вбила когось там, де, за тією теорією, ніколи не мала б впасти. Людина виходить із сховища, щоб вдома щось взяти, їй треба зробити лише два-три кроки від одних дверей до інших, і вже коли залишається один крок, бам! Снаряд вибухає поряд із нею і розриває її на шматочки. Чи люди, що сидять, причаївшись у підвалі, а граната залітає туди крізь єдиний маленький отвір, що забезпечував їх повітрям і світлом. Коли я зібрав такі випадки загибелі та інші, що безперервно розповідали люди, то виявилось, що виходить десь 50/50. І що тоді? Найкраще поводитися так: звикнути. Бо є однакова вірогідність отримати щось або втратити.
— Однак мусите визнати, що за законом ймовірності... у визначених ситуаціях існує більший чи менший відсоток випадковості... Ось, скажімо, у нас мирний час, чи не набагато безпечніше сидіти тут, ніж прогулюватись Страдуном?
— Що значить безпечніше? Є або безпечно, або ні; немає більш чи менш безпечно! А цілковитої безпеки ти, любий мій, ніколи ніде не знайдеш. Ось, бачиш стару будівлю? Почнеться, скажімо, зараз землетрус, згори на нас впаде якийсь кам’яний блок та й поховає під собою. Або психічно нестійка людина зовсім з’їде з глузду, візьме рушницю, вилізе на дзвіницю і почне без будь-якої причини брати на приціл перехожих на Страдуні й убивати їх одне за одним. Про нещастя, які можуть статись під час дорожнього руху, і говорити не будемо. То де ж ти бачиш ту безпеку?
— Знаю, тільки.... То є все мирні випадки....
— А що було під час війни? Закон?
— Може, я вас не зовсім правильно зрозумів, коли ви на лекції читали нам про стоїків. Гадав, що ви й самі вірите в долю. А ви, насправді, все зводите до випадку.
— Дорогий мій Серафіне, всі речі в світі йдуть так, як мають іти, а будеш ти називати їх долею чи низкою випадків, залежить від того, з якого боку це розглядати. У філософії то давня суперечка, яка ніколи не була й навряд чи буде завершена. Скажімо, на війні якоїсь миті хтось загине. Лежиш ти, наприклад, у рові чи канаві, з ворожого боку хтось жбурляє гранату, вона падає поряд з тобою, і все — тебе більше немає. То це доля чи випадок? Зовні виглядає так, що то відбулося саме тому, бо ти не знав про свою загибель, якщо в той час опинишся в тому місці. А якби лише ти міг це передбачити, явився б де-інде, і замість тебе загинув би хтось інший, або не загинув взагалі. Далі. Випадок! Якби не сталось так, як сталося, все могло б скластися інакше. Проте, подивімось на події з іншого боку: той, хто жбурнув гранату, кинув її, бо йому це хтось наказав зробити, а тому ще хтось віддав наказ, і так усе далі й далі. І всі вони це наказували, бо мусили, і тому що це війна. Та й тут навколо тебе існує тисяча інших причин, з яких ти мусиш лишатися там, де опинився, а не в якомусь іншому місці. Так відбувається тому, що так мусило статися і не могло статись інакше, нічого іншого, окрім того, що сталось.
— Так, саме так... Чи ви читали цю статтю в «Опсерваторі» про події, які відбулися у Пакраці на початку 1993 року? — запитав Ретель, показуючи на газету.
— Лиш проглянув. Поверхово. Що тебе там так зацікавило?
— Як би ви те витлумачили? Чи те, що керувало Дудою, є лише випадком, — поодиноким, якого можна було уникнути, чи щось таке, що неминуче мало статися? Просто... це, здається, чимось схожим на перст долі.
— Ет, найлегше це: всю відповідальність покладати на долю, щоб заспокоїти совість. Але доля, милий мій, йде своєю течією і не ділить речі та амплуа між людьми, як режисер-постановник у театрі. Проте, коли трапляється так, що когось хоче забрати до себе смерть, і це відбувається; той, хто цьому слугував знаряддям, не може бути ніким іншим, аніж убивцею; хоч ми називали б це перстом долі чи поодиноким випадком.
— Погоджуюсь, професоре, але подивімось на цю ситуацію з іншого боку: у чому насправді провина Дуди? Згідно з тим, що тут написано, він був у Пакраці зайдою і не міг знати, хто ким є серед місцевих; тож не міг складати списку чи реєстру.
— Список йому хтось дав разом з наказом, і він вчинив так, як від нього вимагалось. Власне, він був звичайною ланкою ланцюга, кінець якого невідомо хто і не знати як далеко тримає у руках та керує ним, смикаючи у потрібному напрямку. Можливо, це хтось із панівної верхівки.
— А може бути й так, що той, хто тримає в руках першу ланку ланцюга, те вчинив не з власної волі. Тоді був важкий момент. Йшла війна, ворог підходив до міста, а та десятка, якщо й не була п’ятою колоною, то теоретично могла нею стати щомиті. Цілком певен, що за своєю національністю та переконаннями вони аж ніяк не могли бути на боці захисників. Зрештою, а як би вдалося Дуді не виконати наказу і які є докази, що він робив те з власної волі? Може, якби він засумнівався в розпорядженні, мусив би приєднатись до людей