Позичене обличчя - Петер Аддамс

— Якщо випадково знайдеться ще один труп і в ньому сидітиме куля такого ж калібру, я віддам вас у руки закону, незважаючи на те, що ви гідна співчуття людина!

— Ви, певно, маєте себе за великого розумника! — Ерріс презирливо скривився. — Можливо, хтось і лежить закопаний з такою кулею в тілі. Але як ви доведете, що саме я вбивця? Хіба не могли викрасти мій пістолет?

Девітт глянув на аркуші, розкидані по підлозі:

— Що ви там понаписували?

— Пусте! Своєрідна хроніка… тутешнього життя. Що ірландці роблять удень і вночі, про що думають, мріють… Та ще кілька віршів…

Ерріс сів на ліжко, схилив голову на руки, заплющив очі. Внизу все ще було тихо. Девітт підняв один з аркушів і прочитав:

«І сліпий боцман мріє: небо ясне, таке прозоро-ясне, що навіть удень при сліпучому сонці мерехтять зорі. І він вірить: липка кров знову стане бистрою, мов джерельна вода, і червоною, як смородинове вино, зашумує, задзюрчить по його венах, і він знов стане молодий і вродливий; гарна королівська донька усміхнеться до нього… Отак мріє він, шамкаючи беззубим ротом, не розуміючи, що людина — купка зоряного пилу, обтягнута чудовою оксамитною шкірою богів…»

Ерріс лежав боком на ковдрі, його одутле обличчя закам’яніло. Девітта раптом охопила байдужість до всього, відчував гостру тугу за своїм будинком у Кейп-Флурі, за садом, за стежкою до озера, оточеного старими буками.

Пронизливий крик повернув його до дійсності. Девітт стрибнув до дверей і чимдуж помчав сходами вниз.

На порозі кімнати Енн, прикипівши поглядом до повішеної, стояла молода жінка в сірому дорожньому костюмі. Девітт упізнав її одразу. То була середульша з трьох сестер, білява Лайн. Вона щойно ввійшла до будинку: біля її ніг стояла валізка, на підлогу впала рукавичка.

Девітт кількома словами пояснив Лайн, хто він. Вона ввійшла до пивного залу. Тільки тут Лайн ніби збагнула, що сталось, і розридалася.

Проте дівчина опанувала себе напрочуд швидко: вона розповіла Девіттові, що прибула вранішнім поїздом з Дубліна, і додала, що вчинок Енн їй абсолютно незрозумілий. Правда, останнім часом Енн була дуже стурбована, забагато пила, але хто б міг подумати, що вона може вчинити таке, заподіяти собі смерть…

— Я не вірю, що це самогубство, — з притиском проказав Девітт.

— Що? Гадаєте, її хтось убив? — наче вжалена, підскочила Лайн. — Хто ж міг це зробити?

— Той, кого добре знала ваша сестра і кого ви теж, напевне, знаєте.

Лайн зняла капелюшок і потерла чоло, наче в неї боліла голова. Коротко підстрижене розпатлане волосся робило її схожою на школярика, котрий довгий час уникав перукаря. Але круг очей дівчини помітні були старанно загримовані зморшки, очі налиті втомою і смутком, а м'який чуттєвий рот виказував розчарування і гіркоту, — все це старило її. Здоров'ям вона теж, либонь, не могла похвалитися: безкровна шкіра, під очима сині глибокі півкола.

— Не знаю людини, котра мала б якусь причину вбивати Енн, — мовила вона тихо. — У неї не було ворогів.

— Чия це перлина? — Девітт підніс камінець до її очей. — Ви повинні знати. Гляньте, як міниться проти світла, — то чорна, то червона! Чия вона?

— Не знаю, — відповіла Лайн після хвилинного роздуму. — Де ви її взяли?

Девітт пояснив. Дівчина знову сказала, що ніколи раніше її не бачила.

— Вашу сестру вбив той, хто почувається тут, як риба у воді, і вбив тому, що вона щось знала. Що б це могло бути?

Лайн не розтулила уст. Девітт, який сидів спиною до дверей, обернувся.

Незважаючи на свою огрядність, інспектор О'Брайн майже нечутно зайшов до приміщення.

Вгодований інспектор, здавалося, над усе в житті цінував спокій. Він був байдужий і до більшої зарплати, і до просування по службі. Кохався у бджільництві, збирав марки, здобувши в усіх кілдарських філателістів репутацію небезпечного хитруна. Любив попоїсти і випити. Начальство любило його за те, що інспектор ніколи не потикався із складними проблемами. Контрабандисти — за те, що він волів дивитися на них крізь пальці. О'Брайн не мав у маленькому містечку жодного ворога.

Вислухавши Девітта, О'Брайн подався до кімнати Енн. Лагідно торкнувшись руки небіжчиці, перекреслив здогади Девітта:

— Ай-яй-яй! Хто б міг чекати цього від Енн! Така гарна, життєрадісна дівчина! І раптом викинула такого коника! Та ще й у святу неділю! Бідна дитина! Нумо, містере Девітт, знімемо бідолаху, і я покличу нашого священика. Ми йому скажемо, — ну, що ми скажемо? — що бідна дівчина впала з драбини і вбилася.

Девітт промовчав. Енн поклали на ліжко, накрили простирадлом.

— Чудові троянди! — О'Брайн підійшов до столу і понюхав букет. — Яка пишнота!

Лайн стояла біля ліжка і порожнім поглядом дивилася на простирадло. Лише тремтіння уст виказувало її хвилювання. Почувши про троянди, вона збентежилась, підійшла до інспектора і раптом скрикнула:

— Ці троянди я поклала у четвер на батькову могилу! Я їх сама зв'язала цією голубою ниткою.

«Старий О’Гвінн, видно, недаремно вкрав саме цей букет — за цим щось приховується», — подумав Девітт.

Інспектор хотів поставити кілька запитань Еррісу. Але двері його кімнати були замкнені.

Між ріденькими бровами О'Брайна з'явилося кілька зморщок.

— Хлопець спить, напевно? Ай-яй-яй! Щоб отак надудлитись! Це вже занадто. А втім, чому б йому не пити? Чи не почуває він себе щасливішим за того, хто все життя цідить саму воду?!

Виголосивши таке глибокодумне міркування, він хотів був піти геть. Проте Девітт постукав у двері. Мертва тиша!

— А чи не пішов хлопчисько погуляти? — спитав О'Брайн.

Коли вони повернулися до пивного залу, інспектор сів на стілець, шумно зітхнув і закурив сигарету.

— Час складати протокол! Правда, перед цим непогано було б випити кави. Кава