Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1 - Оксана Іванівна Думанська

Скільки на ньому заробили, хлопчик не дізнався, бо дорогою додому попросився забігти в кущі. З тих кущів жінка не дочекалася годованця, якому так сподобалося місто, що він у нього повернувся без чиєїсь допомоги і не під наглядом.

 а що міг сподіватися Ґеньо у незнайомому місті? Він піддався хвилинній захцянці, бо побачив такого ж, як і сам, що безтурботно хвицяв ногами, вчепившись в задок фіякра. Ще один його одноліток забалакував перекупку, простягаючи до неї брудну жменю, другою ж рукою набивав свої кишені горіхами. А той, у лахмітті, жебрав, накульгуючи на ліву ногу, та прудко втікав, завидівши поліціянта. Таке життя було схоже на гру: хто кого пошиє в дурні? І гра таїла в собі несподіванки...

— Ти що тут робиш?

Чиясь дужа рука вхопила Ґеня за злежалий мундирчик від Альцгеймерів. Хлопчик з несподіванки навіть не спробував утікти.

Це Адам Кендзьорівський йшов кудись у своїх справах і надибав недавнього знайомця.

— Пане, мені так зле жити в тих людей, — пустив сльозу Ґеньо і підняв до чоловіка чисті сірі оченята. — Вони збиткуються з мене...

Серце затятого старого парубка зворушилося. Рання лисина, зморшкувате чоло і криві зуби не обіцяли сподіваного щастя звити собі кубельце і тішитися діточками, хоча його огрядна мамуся утішала: панни вішаються на шию красеням, а воліють одружитися із порядними. Звісно, в очах кожної мами — її дитина порядна! Кендзьорівський легко зрікався чеснот, та часом у ньому вирували хвилі людяности, підіймаючи з дна душі такі глибинні почування, що він замовляв якомусь бідному чоловіку каву, а з бідною жінкою не торгувався за кавалок масла. В ті дні він не копав сусідського чорного кота, що полюбляв приносити впольовану мишу під його помешкання, не проклинав голубів, які розцяцьковували балкона, і навіть не зауважував матері, що та полишила на гребені у лазничці жмуток сиво-пожовтілого волосся.

Ґеньові пощастило здибатися з Кендзьорівським саме в такий день.

В цукерні пахло, як у хаті на Паску. Какао з марципанами — такого в передмісті не дочекаєшся! Репортер застеріг, щоб хлопчик не поспішав, бо ще захлиснеться, та Ґеньо й сам розумів, що мусить справити якнайкраще вражіння. Тоді він уперше і востаннє був правдивим.

— Що ти знаєш про своїх батьків? — спитався Адам.

— Татко був коліяжем, а мама — Матильда.

— Чекай-чекай, то тебе не з притулку узяли на виховання?

— Ні, я сам до них прибіг.

— Як сам? Скільки ж тобі було рочків?

— Не знаю...

— А де ти мешкав раніш?

— На площі святого Теодора, в камениці... Так казала Зоня. Матильда забилася — упала з ліжка. А татко в криміналі...

У повітрі запахло сенсацією, та вона не зацікавила репортера. Він уявив безпорадну дитину, що йде світ за очі дивляться, в одну мить утративши обох батьків.

Коли стара Кендзьорівська побачила свого невдатного сина з хлопчиком, що небоязко зайшов до помешкання, вона спантеличено сплеснула долонями, та нічого не спитала до самої вечері, після якої викупаного Ґеня поклали у вітальні на канапі з вигнутою спинкою. Він заснув з янгольським виразом обличчя ... і срібними щипчиками для цукру під подушкою.

Мати з сином обмірковували, де взяти свідків, щоб підтвердили — Адам Кендзьорівський приятелював із родиною Ґеня, тому має право опікуватися ним до повернення татка, якого ще треба виявити десь за ґратами... їм «пощастило»: кволий Алоїз помер від сухот на другому році терміну ув'язнення. Отож, Евґен Муркоцький перейшов під опіку свого благодійника (що підплатив двом свідкам та ще й пригостив їх в ресторації) — і цей факт був засвідчений гербовим папером.

Так Ґеньо зажив по-иншому. Пані Кендзьорівська навчала його рахунковим діям і письму, хоча сама плуталася, відмінюючи займенники, не кажучи вже про те, що не могла до ладу порахувати решту, коли щось купувала в крамниці чи на ринку. Хлопчик підмітив — і його бешкетні пальчики час до часу пірнали в торебку за дрібною монетою. От лиш біда: нема куди сховати свого набутку, бо ж мамина скарбничка лишилася закопаною під старою грушею в передмісті. І тоді...

Стара жінка мала звичку скидати старі ґудзики і зламані защіпки в бонбоньєрку. Туди ж Ґеньо досипав монетки, змішуючи їх з сухозлітними дрібничками. Навіть якщо хтось і натрапить на приховані гроші, то легко все скинути на забудькувату бабцю. Там, до слова, на дні сховалися і срібні щипчики для цукру — стара вважала, що вони завалилися за креденс[11].