Той, хто вбиває - Кріс Тведт

Репліка Ґабріеллє Соммер прозвучала коротко й безжально.

— Трохи дивно, коли адвокат звинувачує у брехні свого свідка і пропонує вважати свідчення Геллє Мьорк такими, що не мають стосунку до справи. Такого прецеденту в суді я не пам’ятаю. На жаль, і адвокат, і підсудний кажуть неправду. Свідчення Геллє Мьорк важливі для розуміння поведінки підсудного. Ця мужня жінка не побоялася у відкритому суді піти на відверту конфронтацію з чоловіком, який її зґвалтував. Вона заслуговує на повагу й підтримку, а не на те, щоб на неї кидали тінь підозри.

— Ваша репліка, пане адвокат?

Я заперечно похитав головою.

— Підсудний хоче щось сказати? — запитав суддя Сандерстьоль.

Юсеф зам’явся.

— Я не винен, — сказав нарешті він. — Обвинувальний вирок означатиме смерть юстиції у цій країні...

Суд закінчився, і я пішов геть. Не зібрав своїх речей, покинув усе на столі, мантію жбурнув на спинку крісла; не попрощавшись, відвернувся від Юсефа Мардала, відвернувся від справи, понад усе бажаючи, щоб її ніколи не було в моєму житті, і вийшов із зали.

Розділ 47

За десять днів зачитували вирок.

Ми стояли в тій самій залі — судді, Ґабріеллє Соммер, Юсеф Мардал і я. Слухачів не було, лише жменька журналістів. Оголошення вироку — нудна справа.

Суддя Сандерстьоль читав сухим, скрипучим голосом, і мені кортіло подати йому пігулку від болю в горлі й склянку води. Здавалося, він ніколи не дочитає до кінця. Спочатку я уважно слухав, але дуже скоро відволікся на реакцію Юсефа Мардала.

Хоч він і стояв непорушно, мов статуя, я відчував, як поступово — що ясніше ставало, до чого все йде, — у ньому наростали розчарування і гнів.

Сандерстьоль наче відправу правив у церкві.

«Поза межами обґрунтованого сумніву... свідчення підсудного не заслуговують на довіру... немає підстав сумніватися щодо мотиву...»

Звичні формулювання, які в підсумку означали одне — підсудного засудять.

Нарешті оголошення вироку закінчилося. Сандерстьоль відклав набік папери, підвів голову й глянув у вічі Юсефові.

— Ви зрозуміли вирок?

Очі Юсефові потемніли, а обличчя зблідло.

— Пане Мардал, я запитую, чи зрозумілий вам вирок?

— Чотирнадцять років? — тихо й наче здивовано промовив Юсеф, а тоді викрикнув: — Чотирнадцять сраних років? Та ви подуріли! Це ж божевілля! Це — не правова держава, а суцільна пародія! Я буду...

Я бачив, що він на межі, нахилився до нього, поклав руку на плече, відчув, як тремтить його тіло.

— Мій клієнт зрозумів вирок, ваша честь.

Суддя недовірливо глянув на мене, але йому вистачило здорового глузду перейти до подальших формальностей, поінформувати про можливість апеляції та про терміни її подачі.

— Ми візьмемо відтермінування апеляції, — сказав я, ще суддя й говорити не докінчив.

Юсеф витріщився на мене. Страх і лють в очах.

— Що це дасть? Я хочу...

— Я прийду до тебе ввечері, — урвав його. — Тоді й поговоримо.

Можна відкласти зустріч з Юсефом, але не з пресою. Останніми тижнями я виминав журналістів, але тепер виходу не було. Вони оточили мене звідусіль і навперебій викрикували запитання. Я підняв руку, намагаючись вгамувати галас.

— Звісно, я розчарований вироком. Мій клієнт — також. Ми з ним зустрінемося увечері й обговоримо наші подальші кроки, — сказав я.

— Юсеф Мардал сказав, що «обвинувальний вирок означатиме смерть юстиції у цій країні». Ви з ним погоджуєтесь? — запитала одна журналістка, я не міг згадати, чи вже бачив її раніше.

Я на секунду затнувся.

— Як вже було сказано, я розчарований вироком.

— Це не відповідь, — запротестувала вона.

— Не маю що додати, — кинув я і рушив до виходу.

— Лише одне запитання, пане Бренне! — вигукнув спітнілий товстун; його я знав — Х’єль Ашільд з «ВҐ». Миттю моєї нерішучості він скористався сповна. — Ви сприймаєте вирок як особисту поразку?

— Чому я мав би так сприймати? Я працюю адвокатом половину свого життя. Якщо не вміти приймати поразки, то нічого робити в цій професії.

— І все ж саме ваш свідок призвів до того, що Юсефа Мардала засудили.

— Прочитайте вирок! І ви побачите, що вирішальними стали всі докази в сукупності.

У погляді Х’єля Ашільда наче майнула тінь зневаги.

— Прокурор сказала, що їй іще ніколи не доводилося бачити, як адвокат, образно кажучи, сам стріляє собі в ногу.

— Хай ці слова залишаються на її совісті, — відрубав я, протиснувся повз товстуна і збіг сходами, утікаючи від граду запитань.

Юсефа Мардала перевели до відділення тюрми, де утримували засуджених. Перший шок уже минув, але настрій він мав пригнічений. Мені кортіло знати, чи усвідомив він по-справжньому реальність того, що відбувалося в суді, а чи сприймав усе за якусь гру.

У такому випадку, ігри скінчилися.

Я запитав, чи він радий, що його перевели сюди із СІЗО, де був значно суворіший режим утримання, а він витріщився на мене, немов на душевно хворого.

— Збіговисько ідіотів, ось хто тут сидить.

— Ти вже раніше відбував покарання і знаєш, як воно... Хтось тебе відвідував?

— Юдіт була минулого тижня, дуже вчасно. Вона вже кілька місяців не мала чоловічої ласки.

Я подумав про понурі кімнати для відвідувань, канапи з обшарпаною оббивкою і плямами невизначеного походження, і ледве погамував обридження. Я ніколи не віддався б любощам з жінкою у такому місці, якби міг обирати, проте в’язні вибору не мали. Або тут, або ніде. Однак мене це найменше турбувало.

— Я приніс витяг з вироку, — сказав я, простягаючи Юсефові документ.

Він узяв, відклав набік не дивлячись.

— Чотирнадцять років, — промовив тихо. — Неймовірно!

— Важко було сподіватися іншого у випадку програшу справи.

Юсеф зірвався на рівні ноги.

— Важко сподіватися іншого! Це все, що ти можеш мені сказати, Бренне? Я був певний, що ти направду геніальний адвокат, один з найкращих, а ти...

Я стенув плечима.

— Вирок можна оскаржити.

— Звичайно, можна, трясця їхній матері! Але навіщо було брати відтермінування?

— Цілком можливо, що в окружному суді тобі дадуть більше.

— То й що? Яка вже тепер різниця — роком чи двома більше! Знаєш, скільки мені виповниться через чотирнадцять років? Моє