Випробування невинуватістю - Агата Крісті
Йому згадався рядок із французького вірша:
Venus toute entiére à sa proie attaché…[4]
І тієї Мері він не кохав. У холодних блакитних очах Мері проступала незнайомка – незнайомка, якої він не знав…
І він розсміявся із себе. Його охопив той нервовий запал, як і всіх інших у цьому будинку. Згадалася розмова з тещею про його дружину. Про милу маленьку русяву дівчинку з Нью-Йорка. Про той момент, коли дитина обхопила шию місіс Арґайл і вигукнула: «Я хочу залишитися з тобою. Я ніколи не хочу тебе покидати!»
Це ж була любов? І ще – це так не схоже на Мері. Чи може бути така різниця між дитиною і жінкою? Як важко, майже неможливо для Мері висловлювати любов, виставляти її напоказ?
Звісно, тоді… Тут його думки обірвалися. Чи це справді так просто? Не любов – просто розрахунок. Засіб для досягнення мети. Показний вияв прихильності. На що готова Мері, щоб отримати бажане?
«Майже на все», – подумав він і був приголомшений цією своєю думкою.
Розгнівавшись, кинув ручку та покотився з вітальні до сусідньої спальні. Під’їхав до туалетного столика. Узяв щітку та пригладив волосся, що спадало на чоло. Його обличчя видавалося йому незнайомим.
«Хто я, – замислився він, – і куди я рухаюсь?» Такі думки ніколи раніше не з’являлись у його голові… Він під’їхав ближче до вікна та визирнув. Унизу біля кухонного вікна стояла одна з покоївок і розмовляла з кимось усередині. До нього долинали їхні голоси, їхній місцевий акцент…
Його очі розширилися, він наче впав у транс.
Опам’ятався від звуку із сусідньої кімнати. Під’їхав до дверей.
Біля письмового столу стояла Ґвенда Вон. Вона повернулася до нього, і він був вражений, яким сполоханим видавалося її обличчя в променях ранкового сонця.
– Привіт, Ґвендо.
– Привіт, Філіпе. Лео подумав, тобі сподобаються «Ілюстрейтед Лондон Ньюз».
– Дякую.
– Це прекрасна кімната, – продовжила Ґвенда, роззираючись. – Не віриться, що я ніколи не бувала тут раніше.
– Достоту королівський люкс, чи не так? – погодився Філіп. – Подалі від усіх. Ідеальне місце для інвалідів і молодят.
Він одразу пожалкував про останні два слова. Ґвендине обличчя сіпнулося.
– Заберу речі, – байдуже зронила вона.
– Ідеальна секретарка.
– Зовсім ні. Я помиляюся.
– А ми хіба ні? – І навмисне додав: – А коли ви з Лео вже одружитеся?
– Імовірно, ніколи.
– Це було б помилкою, – зауважив Філіп.
– Лео вважає, що це може призвести до несприятливих зауваг… поліції!
У її голосі вчувалася злість.
– До біса все це, Ґвендо, треба зважитися на певні ризики.
– Я готова ризикувати, – проговорила Ґвенда. – Я ніколи не заперечувала проти ризиків. Я готова зробити ставку на щастя. Але ж Лео…
– Так? Лео?
– Лео, – промовила Ґвенда, – найбільш вірогідно, так і помре чоловіком Рейчел Арґайл.
Його вразили гнів і гіркота в її очах.
– Вона наче жива, – сказала Ґвенда. – Вона тут, у будинку, постійно…
Розділ двадцять другий
I
Тіна припаркувала свій автомобіль на траві неподалік стіни кладовища. Обережно зняла папір із привезених нею квітів, потім пройшла через ворота кладовища та попрямувала вздовж центральної алеї. Їй не подобалося нове кладовище. Вона б воліла, щоб місіс Арґайл поховали на старому кладовищі, що біля церкви. Де нібито панує світовий спокій. Тисові дерева та вкриті мохом камені. На цьому цвинтарі, такому новому, так добре облаштованому, з головною алеєю та відгалуженими від неї стежками, усе здавалося таким гладеньким та однаковим, як у супермаркеті.
Могила місіс Арґайл була в хорошому стані. Квадратна, з мармуровим облицюванням, присипана дрібним гранітом і з гранітним хрестом в узголів’ї.
Тримаючи букет гвоздик, Тіна нахилилася, щоб прочитати надпис.
«Пам’яті Рейчел Луїзи Арґайл».
А нижче текст:
«Устають діти й ублажають її».
За її спиною пролунали звуки кроків. Тіна повернула голову й остовпіла.
– Мікі!
– Я побачив твою машину. Їхав за тобою. У будь-якому разі – я однаково їхав сюди.
– Ти їхав сюди? Чому?
– Не знаю. Можливо, просто щоб попрощатись.
– Попрощатись із нею?
Він кивнув.
– Так. Я погодився на ту роботу в нафтовій компанії, про яку говорив. Я від’їжджаю приблизно за три тижні.
– І ти прийшов сюди, щоб попрощатися з матір’ю?
– Так. Можливо, щоб подякувати їй та сказати, що я жалкую.
– Мікі, про що ти жалкуєш?
– Не про те, що це я її вбив, якщо ти на це натякаєш. Тіно, ти вважаєш, це я її вбив?
– Я не впевнена.
– Тепер ти ні в чому не можеш бути певною, так? Тобто немає сенсу переконувати тебе, що я її не вбивав.
– Чому ти жалкуєш?
– Вона дуже багато для мене зробила, – повільно проговорив Мікі. – А я ніколи не виявляв хоч трохи вдячності. Ображався за кожну дрібницю. Ніколи не сказав їй жодного доброго слова та ніколи лагідно на неї не подивився. Я зараз про це жалкую.
– Коли ти перестав ненавидіти її? Коли вона померла?
– Так. Так, радше так.
– Ти ж не її ненавидів, хіба ні?
– Ні… Ні. Щодо цього твоя правда. Я ненавидів власну матір. Тому що любив її. Тому що я любив її, а їй було на мене начхати.
– А тепер ти навіть не гніваєшся?
– Ні. Гадаю, вона нічого не могла вдіяти. Адже ти народжуєшся таким, який уже є. Вона була сонячним, щасливим створінням. Дуже любила чоловіків і випити, і вона була милою з дітьми, коли мала настрій. Вона нікому не дозволяла їх ображати. Так, вона не піклувалася про мене! Усі ці роки я відмовлявся визнавати це. Тепер я це прийняв. – Він простягнув руку. – Тіно, даси мені одну гвоздику? – Він узяв її і, нахилившись, поклав на могилу, під самим написом. – Ось тобі, мамо, – мовив він. – Я був тобі поганим сином, а ти не була мені дуже мудрою мамою. Але наміри в тебе були добрі. – Він поглянув на Тіну. – Це нормальне вибачення?
– Думаю, годиться, – схвалила Тіна.
Вона нахилилася і поклала свій букетик гвоздик.
– Ти часто приходиш сюди та приносиш квіти?
– Я приходжу сюди раз на рік, – відповіла
