Код да Вінчі - Ден Браун

Софі про себе усміхнулась, коли побачила, що Роберт її зрозумів.

— Я можу прочитати перші слова, — сказала вона, — це англійська мова.

А Тібінґ усе ще нічого не розумів:

— Що тут відбувається?

— Прочитайте текст у дзеркалі, — сказав Ленґдон.

— Нам воно не потрібне, — відповіла Софі. — Певна, що шпон на кришці не щільний.

Вона підняла палісандрову скриньку на рівень світильника на стіні літака і почала роздивлятися написане з внутрішнього боку кришки. Дідусь не міг писати дзеркально, тож коли він хотів розіграти, то писав як звичайно, а потім перевертав папірець зворотним боком, і тоді текст справляв враження незнайомої мови. Софі здогадалась, що він випалив нормальний текст на дерев’яній дощечці, потім шліфував її задню частину, доки вона не стала завтовшки з аркуш паперу і написане можна було бачити крізь дерево. Підсунувши кришку ближче до світла, вона переконалась, що мала рацію. Промінь світла проникав крізь дерево, і напис проявився на протилежному боці у зворотному напрямку.

Цілком розбірливий.

— Англійська, — крекнув Тібінґ, похнюпившись від сорому, — Моя рідна мова. Софі знайшла папірець і записала текст. Коли вона закінчила, усі троє по черзі прочитали текст, загадку, яка обіцяла допомогти відкрити криптекс.

Ленґдон повільно почав читати:

Сувій звільняє мудрість старовинна,

Єднаючи роз’єднану родину.

Бо камінь тамплієрів — ключ це ваш,

Який знайти поможе вам атбаш.

Ще до того, як він збагнув, що паролем є зашифроване у строфі старовинне слово, він відчув ритм вірша, який знайшов відгук у його єстві. Це ямб: у кожному рядку було п’ять двоскладових стоп з наголосом на парних складах.

— П’ятистопний ямб, — вигукнув Тібінґ, — а вірш написано англійською! La lingua pura![35]

Ленґдон кивнув. Пріорат вважав англійську єдиною чистою з усіх європейських мов. На відміну від французької, іспанської та італійської, які утворилися на основі латини, мови Ватикану, англійська була відділена від Рима.

— Цей вірш, — Тібінґа прорвало, — має стосунок не лише до Грааля, але й до тамплієрів та роз’єднаної родини Марії Магдалини! Що нам іще треба?

— Пароль — щоб відкрити криптекс, — сказала Софі, знову проглядаючи рядки вірша. — Схоже, нам потрібна якась старовинна мудрість.

— Абракадабра? — лукаво всміхнувся Тібінґ.

«Це має бути слово з п’яти літер», — подумав Ленґдон, перебираючи ті старовинні слова, які можна вважати словами мудрості: їх можуть містити уривки з містичних співів, заклинань, магічних замовлянь, поганських мантр… Цей список є нескінченним.

— Цей пароль має бути якось пов’язаним з тамплієрами. — Софі прочитала рядок уголос: — Бо камінь тамплієрів — ключ це наш.

— Лью, — сказав Ленґдон, — ви фахівець щодо тамплієрів. Що скажете?

Тібінґ помовчав кілька секунд, а потім кивнув.

— Ну, камінь тамплієрів у якомусь сенсі завжди є надгробком. Цілком можливо, вірш натякає на могильний камінь над Магдалиною, але це нам не дуже-то й допоможе, бо ми не знаємо, де її поховано.

— А останній рядок, — сказала Софі, — вказує, що правду допоможе знайти атбаш. Я десь раніше чула це слово: атбаш.

— І це не дивно, — відповів Ленґдон, — шифр атбаш є одним із найстаріших кодів, відомих людству. Я не сумніваюся, що ви його чули. Це старовинна давньоєврейська система кодування.

Софі справді чула про шифр атбаш. Вона чула про нього на початку свого університетського навчання.

А Ленґдон продовжував:

— Він з’явився ще за 500 років до Христа; це досить простий код, в основу якого покладено давньоєврейський алфавіт з 22 літер. В атбаші першу літеру замінено на останню, другу — на другу з кінця, і так далі.

— Атбаш можна застосовувати в безліч способів, — сказав Тібінґ, — тексти, зашифровані за допомогою атбаша, є серед кабалістичних, у сувоях Мертвого моря і навіть у Старому Заповіті. Єврейські дослідники й досі знаходять смисли, приховані за допомогою атбаша. Немає сумніву, Пріорат включив атбаш до своїх знань.

Він зітхнув, а Ленґдон повторив:

— Так, кодове слово має бути в наріжному камені. Ми повинні знайти той камінь тамплієрів, який буде нашим ключем.

А через три хвилини Тібінґ розпачливо зітхнув і похитав головою.

— Друзі, я просто загнаний у кут. Я думатиму над цим, а тим часом піду гляну, що там роблять Ремі й наш гість.

Він підвівся й рушив у хвіст літака.

Дивлячись на нього, Софі відчула втому. «Там щось більше, ніж просто мапа», — подумала вона. Так майстерно заховано, але воно там є. Софі так само боялася, що вони знайдуть всередині криптекса не карту зі шляхом до Святого Грааля. Вона достатньо брала участь у дідусевих полюваннях на скарби, щоб знати, що Жак Соньєр не так просто відкриває свої секрети.

Розділ 57

— Ви щось затихли, — сказав Ленґдон, дивлячись на Софі.

— Просто втомилась, — відповіла вона. — І ці вірші. Нічого не розумію.

Ленґдон відчував те саме. Гул моторів і ніжне погойдування літака присипляли, і його голова ще й досі боліла там, де її вдарив чернець. Тібінґ усе ще був у хвості літака, тож Ленґдон вирішив скористатися його відсутністю й поділитися із Софі тим, що спало йому на думку.

— Я гадаю, у вашого дідуся була ще одна причина звести нас. Думаю, він хотів, щоб я вам щось пояснив.

— Іще щось, окрім історії про Святий Грааль та Марію Магдалину?

Ленґдон не знав, як почати.

— Цей ваш розрив. Ви не спілкувалися десять років. Думаю, він мав надію, що я якось зможу… що я зможу пояснити вам, чому ви перестали спілкуватися. — Він уважно глянув на неї. — Ви стали свідком якогось ритуалу, правда?

— Звідки ви знаєте? — відсахнулася Софі.

— Софі, ви самі розповідали мені, ніби побачили щось таке, що переконало вас у причетності вашого діда до таємного товариства. І вас засмутило побачене.

Софі стала слухати уважніше.

— То була весна, — спитав Ленґдон, — десь у період весняного рівнодення? Кінець березня?

Софі глянула у вікно.

— То були мої університетські весняні канікули. Я приїхала додому