Код да Вінчі - Ден Браун

Ключ до Грааля заховано під знаком Троянди, Рози.

Він підніс дерев’яну коробку до світла і знову глянув на троянду.

Під Розою.

Sub Rosa.

Таємниця.

Шум у холі в нього за спиною змусив його обернутися. Та він не побачив нічого, крім тіні — скоріш за все, то ходив мажордом Тібінґа. Ленґдон знову обернувся до коробки і провів пальцем по рівному внутрішньому краю: може, вийде витягти троянду зсередини, але майстер-столяр усе зробив бездоганно.

Відчинивши коробку, він ще раз ретельно дослідив кришку зсередини. Вона була гладенька. Та коли він повернув її під іншим кутом, світло впало на малесеньку дірочку з внутрішнього боку кришки, прямо в її центрі. Ленґдон опустив кришку й оглянув символ-інкрустацію згори. Там дірочки не було.

Вона не наскрізна.

Поставивши коробку на стіл, він роздивився навколо себе і побачив стосик аркушів, з’єднаних скріпкою. Схопивши цю скріпку, він знову відчинив коробку і знову став розглядати дірку. Акуратно розігнув скріпку і ввів її в дірку. Легенько поворушив… і щось із тихим звуком упало на стіл. Дерев’яна троянда — невеличкий шматочок дерева — як пазл, відпала від кришки.

Ленґдону відібрало мову, коли він побачив на кришці отвір на тому місці, де була троянда. І там було вигравійовано чітким почерком чотири рядки тексту абеткою, якої він ніколи не бачив.

«Я не впізнаю цієї мови, — подумав він, — однак…»

Раптовий рух у нього за спиною змусив його обернутися — і від сильного удару по голові він упав навколішки. Поки падав, йому здалося, ніби він побачив над собою білу примару.

А потім усе почорніло.

Розділ 53

Хоча Софі й працювала в поліції, до цієї ночі в неї ще ніколи не цілилися з вогнепальної зброї. Це було просто незбагненно, але пістолет, на дуло якого вона зараз дивилася, стискала біла рука величезного альбіноса з довгим білим волоссям, одягненого в сутану з грубої вовни, підперезану мотузкою, як у середньовічного ченця.

— Ви знаєте, за чим я прийшов, — сказав він глухим голосом. Його очі вмить упали на наріжний камінь на колінах у Тібінґа.

— Ви все одно не зможете відкрити його, — зухвало відповів Тібінґ.

— Мій Учитель дуже мудрий, — відповів чернець, повільно підходячи ближче і наводячи револьвер то на Тібінґа, то на Софі.

— Хто ваш учитель? — спитав Тібінґ. — Може, ми якось домовимося з ним за певну суму?

— Грааль безцінний, — альбінос підбирався ближче. — А тепер віддайте мені наріжний камінь.

— Ви знаєте про наріжний камінь? — здивовано спитав Тібінґ.

— Не має значення, що я знаю. Повільно встаньте і дайте його мені.

— Мені важко підводитись.

— Чудово. Я також не хочу ніяких різких рухів.

Тібінґ потягся правою рукою до однієї зі своїх милиць, переклавши наріжний камінь у ліву. Важко підводячись, він випростався, не випускаючи з руки важкого циліндра і спираючись на одну милицю.

— У вас нічого не вийде, — сказав він ченцеві, коли той потягся до циліндра, — лише для достойників відкриється цей камінь.

«Лише Господь знає, хто є достойником», — подумав Сайлас.

— Він досить важкий, — сказав чоловік на милицях, і його рука затремтіла, — якщо ви не візьмете його негайно, боюся, він може впасти.

Він небезпечно похитнувся.

Сайлас швидко зробив крок, щоб схопити криптекс, і тут чоловік на милицях втратив рівновагу. Милиця ковзнула, більше не підтримуючи його, і він став заточуватися на правий бік. «Ні!» Сайлас кинувся вперед, щоб врятувати безцінну річ, і при цьому опустив дуло пістолета. Але коли чоловік падав на правий бік, його ліва рука відкинулась назад і циліндр випав з його долоні на диван.

Тієї самої миті металева милиця, яка висковзнула з рук чоловіка, несподівано швидко описала в повітрі дугу і вдарила Сайласа по нозі.

Нестерпний біль блискавкою пронизав усе тіло Сайласа, коли милиця поцілила в дошкульне місце, а саме по стегнах, де був його пояс із шипами. Він зігнувся і впав на коліна. І перш ніж зміг підняти пістолет і вистрелити, нога жінки вдарила його в щелепу.

Колле біля під’їзної дороги почув глухий звук пострілу, і це ввело його в паніку. Він зрозумів, що, як і далі буде так стояти, його кар’єра завтра вранці закінчиться.

Поглянувши на металеву браму маєтку, він прийняв рішення:

— Вибивайте її!

У далеких закутках затуманеного розуму Роберта Ленґдона також прозвучав постріл. І вигук болю. Його власний? У потилиці ніби свердлили отвір. А кричали десь поряд.

— Де вас носить? — кричав Тібінґ мажордому, який саме прибіг.

— О, Господи! Що сталося? Я викличу поліцію!

— Ні! Ніякої поліції! Краще допоможіть нам. Дайте щось таке, чим би ми могли зв’язати цього монстра.

— І принесіть льоду, — додала Софі.

Ленґдон знову опам’ятався. Зазвучали голоси. Якийсь рух навколо. Ось він сидить на дивані, Софі прикладає до його голови шматочки льоду. Голова болить. Коли до нього нарешті знову повернувся зір, він побачив перед собою на підлозі якесь тіло. «Це мені ввижається?» Величезний чернець-альбінос лежить зв’язаний, із заліпленим пластиковою стрічкою ротом.

Він обернувся до Софі.

— Хто це? Що сталося?

Звідкись пришкандибав Тібінґ.

— Вас врятував лицар, який вимахував Екскалібуром[34], виготовленим «Акме Ортопедик».

— Як це? — Ленґдон зробив спробу сісти.

— Боюся, — сказав Тібінґ, — я щойно продемонстрував вашій дамі переваги мого стану, які завжди недооцінюють.

Ленґдон глянув на ченця, намагаючись второпати, що ж сталося. Його підборіддя було розбито, одяг намок від крові.

— На ньому була волосяниця, — пояснив Тібінґ.

— Що саме?

Тібінґ вказав на просочену кров’ю смужку шкіри з шипами, яка валялася на підлозі.

— Пояс смирення. Він носив його на своїх стегнах. Я вдарив, куди треба.

Ленґдон потер голову. Він знав про пояси смирення.

— А звідки ви… знаєте про таке?

Тібінґ усміхнувся.

— Християнство — це моя сфера зацікавлення, Роберте, і я знаю про існування сект, де носять такі сердечка на рукавах, — він вказав своїм костуром на кров, яка сочилася крізь плащ ченця. — Так, як тут.

— «Opus Dei», — прошепотів Ленґдон, пригадуючи висвітлення в медіа цієї громади, особливо деталі стосовно ритуалів, які виконували найвідданіші члени секти і які в суспільстві вважалися неприйнятними… такі члени, як цей чернець, що зараз лежав перед ними на підлозі.

— Роберте, — сказала Софі, підходячи до дерев’яної коробки, — а це що?

Вона тримала в руці маленьку трояндочку — інкрустацію, яка відлетіла від кришки.

— Вона відкриває напис на коробці. Я думаю, текст міг би розповісти нам, як відкрити наріжний камінь.

До того як Софі й Тібінґ змогли щось вимовити у відповідь, заверещали поліцейські сирени й