Код да Вінчі - Ден Браун

— Ви б не хотіли розповісти про це детальніше?

— Я б не хотіла, — вона різко обернулася до Ленґдона, її очі горіли. — Я й сама не знаю, що я побачила.

— Там були і чоловіки, і жінки?

Вона помовчала і кивнула.

— Одягнені в чорне й біле?

Вона витерла очі й знову кивнула, бодай трохи готова до діалогу.

— Жінки були в білому напівпрозорому вбранні, в золотих сандаліях. Тримали в руках золоті кулі. Чоловіки були в чорних туніках і чорних сандаліях.

— І в масках? — спитав Ленґдон, намагаючись говорити спокійно. Софі, не бажаючи того, стала свідком священної церемонії двотисячолітньої давнини.

— Так. Усі були в однакових масках. У білих — жінки, у чорних — чоловіки.

Ленґдон знав про цю церемонію і розумів її походження.

— Це називається Хієрос Гамос, — тихо сказав він. — Цьому ритуалу більше двох тисяч років. Єгипетські жерці й жриці регулярно відтворювали його, щоб уславити жіночу репродуктивну силу.

Він замовк і нахилився до неї.

— Якщо ви бачили цей ритуал без підготовки, ви не могли збагнути його сенс. Розумію, який то був шок для вас.

Софі мовчала.

— Хієрос Гамос — це грецькою, — продовжував він. — Це означає священний шлюб. У давнину вірили, що чоловік є духовно неповноцінним, поки не матиме тілесного зв’язку зі священним жіночим началом. Пізнати фізичний зв’язок із жінкою — єдиний спосіб для чоловіка стати завершеним і повністю здобути гнозис, тобто знання про священне.

Софі мовчала, а Ленґдон сподівався, що вона починає краще розуміти свого діда.

Розділ 58

Диспетчер летовища Бурже на нічній зміні тихо собі куняв перед порожнім екраном радара, коли капітан Судової поліції увірвався до нього.

— Літак Тібінґа, — гучно заговорив він, заходячи у невеличку башточку, — де він?

Диспетчер почав з того, що став щось безпорадно лепетати на захист приватності їхнього британського клієнта, одного з тих, кого вони шанували найбільше.

— Я заарештую вас за те, що ви дозволити приватному літаку злетіти, не зареєструвавши політ, — сказав Фаш.

— Зачекайте, — почав скиглити диспетчер, — я скажу вам більше. Сер Лью Тібінґ часто літає до Лондона на лікування. У нього є ангар в аеропорту Біггін-Гіл у Кенті. На околиці Лондона.

— І зараз він полетів у Біггін-Гіл? — вимогливо спитав Фаш.

— Літак полетів, як завжди, і його радар контактує із тим, що у Сполученому Королівстві, — чесно відповів диспетчер.

— Хто сів з ним на борт?

— Можу поклястися, мсьє, я цього не знаю. Наші клієнти йдуть прямо до своїх ангарів. За те, хто в них на борту, несе відповідальність митна служба аеропорту, яка приймає літак.

— Якщо вони по дорозі до Біггін-Гіл, коли вони сядуть?

— Це короткий політ. Його літак може сісти десь… о шостій тридцять. Хвилин за п’ятнадцять, — відповів диспетчер.

Фаш насупився і звернувся до другого чоловіка.

— Я вилітаю в Лондон. Зателефонуйте до місцевої поліції Кента. Не до британської Служби безпеки. Хочу, щоб усе було тихо. Кент, місцева. Скажіть їм, щоб дозволили Тібінґу сісти. А потім щоб його оточили на бетонованому майданчику перед ангаром. Щоб ніхто не вийшов, поки я не прибуду.

Маленький чартерний літак минав мерехтливі вогні Монако, коли Арінґароса закінчив другу телефонну розмову з Фашем. Він знову потягся за гігієнічним пакетом, але відчув, що навіть блювати йому нема чим.

Хай це швидше скінчиться!

Нова інформація, яка надійшла від Фаша, видавалася незбагненною. Абсолютно все вийшло з-під контролю. «У що я втягнув Сайласа? У що я втягнув себе?»

Єпископ, хитаючись, рушив до кабіни пілота.

— Я хочу змінити пункт призначення. Мені негайно треба до Лондона. Я заплачу. Лондон — то лише година льоту на північ і не вимагає великої зміни курсу, тож…

— Це не питання грошей, святий отче. Є й інші питання.

— Десять тисяч євро. Просто зараз.

Пілот обернувся, у його широко розкритих очах стояв переляк. Арінґароса повернувся до свого чорного портфеля, розкрив його та простяг пачку облігацій на пред’явника. І поклав її біля пілота.

— Що це? — спитав той.

— Облігації на десять тисяч євро, випущені Банком Ватикану. Те саме, що й готівка.

— Лише готівка є готівкою, — сказав пілот, повертаючи облігації. Він зиркнув на золотий перстень єпископа: — Справжні діаманти?

Арінґароса глянув на перстень. Схоже, складається так, що він може втратити все. Він стяг персня з пальця і поклав його на панель керування.

За п’ятнадцять секунд пілот узяв курс на кілька градусів на північ.

Розділ 59

Ленґдон бачив, що Софі вся тремтіла, коли переповідала, що пережила тоді. І він був приголомшений тим, що почув. Софі не лише стала свідком повномасштабного ритуалу, але її власний дід, як виявилось, був Великим магістром Пріорату Сіону. Він був у гідному товаристві: да Вінчі, Боттічеллі, Ісаак Ньютон, Віктор Гюґо, Жан Кокто… Жак Соньєр.

— Він виховував мене як власну дочку, — сказала Софі зі сльозами в голосі.

Софі Неве уникала свого діда, а тепер побачила його в зовсім іншому світлі.

— Чи не час підкріпитися, мої любі? — Тібінґ повернувся до них, розмахуючи бляшанками кóли та коробкою старих крекерів. Він щиро перепрошував за скромну пропозицію. — Наш друг чернець усе мовчить, — пирхнув він, — але всьому свій час.

Він відкусив крекер і глянув на вірш.

— То що нам намагається сказати ваш дід? Де наріжний камінь? Наріжний камінь, обожнюваний тамплієрами.

Софі похитала головою.

Ленґдон сьорбнув кóли й обернувся до вікна, його думки були заповнені óбразами таємних ритуалів та нерозкритих кодів. Під ними мерехтів океан. «Ла-Манш, — подумав він. — Ми вже близько».

Бо камінь тамплієрів — ключ це ваш.

Літак уже летів над сушею.

— Ви не повірите, — сказав він, обертаючись до інших, — я здогадався, що таке наріжний камінь тамплієрів.

Очі Тібінґа стали як блюдця.

— Ви знаєте, де наріжний камінь?

Ленґдон усміхнувся.

— Не де він, а що це таке.

Софі підсунулася ближче, щоб слухати.

— Я гадаю, що наріжний камінь — це головний камінь, так? І може читатися, як кам’яна голова, — заговорив Ленґдон, насолоджуючись знайомим збудженням академічного відкриття. — Це не камінь на могилі.

Він обернувся до Тібінґа.

— Лью, в часи інквізиції, від дванадцятого до чотирнадцятого століття включно, церква засуджувала лицарів Храму за всі єресі, правда?

— Правда. Їх звинувачували буквально в усьому.

— І, зокрема, й у поклонінні неправедним ідолам. Тамплієрів засуджували за проведення ритуалів, коли вони молилися кам’яній голові поганського бога…

— Бафомет! — вигукнув Тібінґ. — О Господи, Роберте, ви маєте рацію! Це і є потрібний нам камінь тамплієрів!

Бафомет був поганським богом родючості, якій асоціювався з творчою репродуктивною силою. То була голова барана або козла, і тамплієри вшановували Бафомета, стаючи колом навколо цього зображення і співаючи молитви.

Тібінґ усміхнувся:

— Папа переконав усіх, що голова Бафомета була зображенням диявола. Очевидно, про це йдеться в цьому вірші.