Твердиня - Максим Іванович Кідрук

— Це ваш не захищав, — бідкалась дівчина, — а моя «Unna»…

— Ну й де тепер твоя «Unna»? — скалячись, обірвав її Левко.

Тим часом американець витягнув з-під намету свої похідні кросівки, точніше підошви від своїх похідних кросівок, і його жартівливий настрій вгас. Ненаситні санітари лісу зжерли всю шкіру, лишивши тільки підметки і металеві кільця, крізь які проходили шнурівки. Самих шнурівок не було — їх теж зжували.

Напад вогняних мурах заполонив думки мандрівників, і ніхто більше не звертав уваги на те, що «Garmin GPSmap» уперто відмовляється ловити супутниковий сигнал.

…Того дня знову вийшли пізно. По-перше, довелося наново готувати кашу, оскільки залишене звечора їдло мурахи «підмели». По-друге, потрібно було дати лад запасам, визначивши, на скільки часу їх вистачить, і перепакувати речі. Сатомі відтепер несла тільки намети (Левкову «китсяку» і Ґремовий «Quechua», добряче згризений, та все ж придатний для користування) і вцілілі спальники. Хлопці розподілили продукти між трьома рюкзаками й однією сумкою (лишилася переважно вівсянка, при економному використанні її вистачить на десять днів); пляшки з водою обв’язали мотузками, щоб нести, перекинувши через плечі та шию, — місця для них не було. Сьома поділився парою кедів із Ґремом. Кросівки муляли, але нічого ліпшого не було.

Проплентавшися залишеним з учора проходом, яким повертався з розвідки Левко, п’ятеро мандрівників дісталися початку кам’яного тракту. Довго тупцяли, не насмілюючися ступити на перші камені, боячися, що дорога розчиниться в повітрі, немов пустельне марево, настільки нереальною вона здавалася серед джунглів.

Хто її будував? Коли? І навіщо?

— Це від інків? — Ґрем стомлено покосився на Сьому.

— Схоже на те. — Тракт справді нагадував інкські дороги, та попри це в голосі Семена не чулося певності.

Сатомі дістала фотоапарат і зробила кілька знімків.

Незважаючи на виснаження, серця хлопців і дівчини радісно калатали. Дороги просто так не будують. Дорога завжди кудись веде.

Левко, підтягнувши перемотаний скотчем наплічник і поправивши чотири пляшки, що теліпалися на шиї (по дві з кожного боку) і страшенно заважали просуванню, вступив на кам’яницю.

…Йшли повільно. Ґрем мучився із замалими кедами, Сатомі потерпала від мурашиної отрути, що в’їлася в ноги, Левко і Ян насилу втримували речі в потріпаних наплічниках, що розлазилися на очах. Брудні й невиспані, вони нагадували зграйку бомжів, що повертаються з нальоту на міське сміттєзвалище.

Спочатку кам’яний тракт прямував на північ-північ-захід, і тільки через три кілометри завернув на захід. Незабаром справа від дороги стали з’являтися нагромадження гранітних брил, що поступово зростались у суцільну стіну. Кам’яниця звивалась, повторюючи контур невисокого плато, що простягалося з півночі.

Переборюючи біль у ногах, Левко крокував попереду і думав винятково про те, що їх чекає. Сьома крокував за ним, майже не дивлячись під ноги, безперестану крутячи в голові одне питання: чому?

Виявлення дороги в джунглях на схід від регіону Куско, колиски цивілізації інків, є відкриттям світового масштабу. Дуже мало мандрівників, дослідників чи істориків можуть похвалитись такими досягненнями, тим більше на початку ХХІ століття, в еру «Google Earth» і супутникових навігаторів. Той, хто повідає світовій науці про кам’яний тракт у джунглях Перу, миттєво стане знаменитістю і зможе спочивати на лаврах до кінця своїх днів.

Отож чому?

Чому Ґуннар Іверс нікому не розповів про дорогу?

Чому послав сюди їх?..

XLVI

1 серпня 2012 року, 14:26 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Левко загальмував так різко, що Сатомі налетіла на нього, ледь не збивши з ніг.

— Ой. — Японка визирнула з-за плеча і тієї ж миті позадкувала. Вона б побігла геть, якби Ґрем із Семеном не перетяли їй шлях.

Вони згуртувалися посеред кам’яного тракту і втупилися поперед себе (Сатомі обома руками схопилася за передпліччя мулата), намагаючись осмислити побачене.

Було два нюанси, що змусили їх зупинитись. По-перше, дорога обривалась. Останні кілька сотень метрів кам’яні глиби піднялися зліва від шляху, в результаті чого мандрівники опинилися поміж стін неглибокої ущелини (бескиди здіймались над головами на висоту від восьми до десяти метрів). Дорога петляла по дну розколини (стіни поступово звужувались), точно повторюючи її вигини. І тепер перед хлопцями й дівчиною виник глухий кут — обидві кам’яні стіни зімкнулись, перегородивши ущелину.

А по-друге, вони заклякли, бо місце сходження бічних бескидів на висоту чотирьох з половиною метрів було завалене людськими черепами.

— Мда… — сказав Левко.

— Skull’s Crevice, — як зачарований промовив Ґрем.

— Я… я не знав, що тут… черепи, — Сьома часто дихав, — стільки черепів…

Ніхто з них уявити не міг, що Розколина Черепів насправді виявиться… розколиною черепів.

Кучугура кісток починалась за двадцять кроків від занімілих мандрівників і під кутом 45° підіймалась до середини стіни ущелини. Місцями її присипало землею, з боків вилазила трава.

— Скільки їх там? — спитала Сатомі.

— Важко сказати. — Росіянин провів пальцями по брові, і то був єдиний рух на всю групу. — Не менше ніж кілька сотень. — Вималювавши в уяві об’єм, який займатимуть десяток голів, хлопець зрозумів, що помилився. Тисячі. Десятки тисяч.

— Як думаєш, звідки? — озвався Ґрем.

Сьома задер голову, обдивившись край прямовисної стіни, що формувала глухий кут.

— Можливо, на плато відбувалися жертвоприношення, а сюди скидали жертв.

— Як у ацтеків, — докинула японка, отямившись від шоку. — Я читала про те, що у них часом вбивали тисячі людей на втіху богам.

— Ага.

Левко першим переборов заніміння і рушив до кучугури. Нахилившись, узяв один з черепів до рук.

— Не чіпай! — зашипіла на нього дівчина.

— Чого? — Шок поволі минав, вони розуміли, що перед ними звичайні кістки, та ще й дуже-дуже древні. — Був би нівроку сувенір. — Черепу в його руках не вистачало половини зубів, але загалом він виглядав непогано. Як на череп, звісно.

— Цікаво почути, що б ти лопотів митнику в аеропорту Ліми, пояснюючи, звідки взяв костомаху, — оскалився американець.

— А це що? — справа від Левка Сьома помітив присипаний землею шкіряний мішок.

Хлопці оточили знахідку.

— Відкривай, — сказав українець Семену. «Ти відшукав, ти в ньому й длубайся».

Росіянин став навколішки і потягнув лантух на себе. Роз’їдена вологою шкіра миттю порвалася, і між пальців Семена посипались… людські зуби.

— Фу-у! — Сатомі закрила рота