Молодий місяць - Стефані Маєр

— Гм, — сказав він знову. — Я не відчуваю їхнього запаху в будинку. Там узагалі немає запахів, наче там уже давно ніхто не живе…

«Вигадай щось переконливіше», — наполягав голос. Я спробувала.

— Я обов’язково передам Карлайлу, що ти заходив. Упевнена, він шкодуватиме, що ви розминулись, — я вдала, наче на якусь мить замислилася. — Та мабуть, я краще скажу про це… Едвардові… — я заледве спромоглася вимовити його ім’я вголос і скривилася, викриваючи власний блеф. — У нього такий характер… ну, гадаю, ти й сам пам’ятаєш. Він досі казиться на саму тільки згадку про Джеймса.

Я закотила очі й байдуже махнула рукою, мовляв, це давно забута історія, але в моєму голосі явно забриніли істеричні нотки. Цікаво, чи помітив це Лоран.

— Справді? — запитав Лоран скептично. Я відповіла коротко, щоб голос не виказав моєї паніки.

— Угу.

Лоран невимушено ступив убік, наче оглядаючи невеличку галявину. Я не випустила з уваги, що цей крок наблизив його до мене. Голос у моїй голові заричав.

— То як справи в Деналі? Карлайл казав, що ти жив у Тані, — голос починав зраджувати мене.

Запитання змусило Лорана замислитися.

— Мені дуже подобається Таня, — сказав він. — А її сестра Ірина ще більше… Я ще ніколи не затримувався в одному місці так довго, там є свої переваги, і я насолоджувався новизною. Але обмеження були занадто суворі… Я здивований, що Деналі так стійко тримаються, — усміхнувся він змовницьки. — Час від часу я порушував правила.

У мене в горлі пересохло. Я спробувала відступити, але застигла на місці, коли погляд червоних очей прослідкував за моїм рухом.

— Ох, — сказала я тихо. — У Джаспера також були з цим проблеми.

«Не рухайся», — прошепотів голос. Я намагалася виконувати його вказівки. Визнаю, це було нелегко; інстинкт підказував щодуху втікати.

— Справді? — Лоран, здається, зацікавився. — Може, саме через це вони переїхали?

— Ні, — відповіла я і не збрехала. — Вдома Джаспер поводиться обачніше.

— Так, — погодився Лоран. — Я також. Він майже непомітно зробив крок у мій бік.

— А Вікторія знайшла тебе? — запитала я, зачаївши подих. Я майже втратила надію відвернути його увагу. Це було перше запитання, що спало мені на думку, і щойно воно злетіло з моїх уст, як я одразу про це пожалкувала. Зараз мені не хотілося думати про Вікторію — жінку, що полювала на мене разом із Джеймсом, а потім загадково зникла.

Але запитання не зупинило Лорана.

— Так, — сказав він, вагаючись. — Власне, я прийшов сюди, щоб виконати її прохання, — він скривився. — Хоча, мабуть, вона цьому не зрадіє.

— Не зрадіє чому? — сказала я, намагаючись втягти його в розмову.

Він втупився у дерева позаду мене. Я скористалася моментом і ступила крок назад.

Він знову подивився на мене й усміхнувся — став схожий на темночубого янгола.

— Тому, що я тебе вб’ю, — відповів Лоран, спокусливо замуркотівши.

Я відступила ще на крок. Гучне ричання в моїй голові оглушило мене.

— Вікторія хотіла приберегти тебе для себе, — сказав він весело. — Вона хоче… ніби поквитатися з тобою, Белло.

— Зі мною? — пропищала я. Він похитав головою й засміявся.

— Знаю, мені це також здається дивним. Але Джеймс був її коханцем, а твій Едвард його убив.

Навіть тепер, коли я стояла на порозі смерті, його ім’я, вимовлене вголос, знову роз’ятрило рану в моєму серці. Здається, Лоран не звернув уваги на мою реакцію.

— Вона вирішила, що буде справедливо вбити тебе, а не Едварда, такий собі чесний обмін. Вона просила, щоб я заманив тебе в пастку. А я й не думав, що це буде так легко. Хоча, здається, вона помилилася — це вже не буде помстою, як вона того хотіла, адже Едвард покинув тебе, саму й беззахисну.

Цими словами він завдав мені ще одного удару, по моїй щоці скотилася сльоза.

Лоран рушив уперед, а я, спотикаючись, зробила крок назад. Він насупився.

— Гадаю, Вікторія розізлиться на мене, та мені байдуже.

— Чому б тобі не дочекатися її? — запитала я налякано. Його обличчя скривилося в жахливій гримасі.

— Ну, просто ти потрапила мені до рук у поганий для себе час, Белло. Я прийшов сюди не через прохання Вікторії — я просто полював. Я голодний. А ти пахнеш так… так, що аж слинка тече.

Лоран подивився на мене схвально, наче щойно зробив мені комплімент.

«Налякай його», — звелів нажаханий, але досі прекрасний голос.

— Він дізнається, що це зробив ти, — слухняно прошепотіла я. — Він ніколи тобі цього не пробачить.

— Чому ж ні? — Лоран широко усміхнувся. Він дивився в невеличкі просвітки між деревами. — Наступний дощ змиє мій запах. Ніхто не знайде твого тіла — ти просто зникнеш, розчинишся в повітрі, як і сотні інших людей. Едварду навіть не спаде на думку, що це я, якщо він, звісно, взагалі про це думатиме. Запевняю тебе, Белло, нічого особистого. Просто спрага.

«Благай», — наказала галюцинація.

— Будь ласка, — задихнулась я. Лоран похитав головою, його обличчя подобрішало.

— Белло, подивись на це з іншого боку. Тобі пощастило, що тебе знайшов саме я.

— Невже? — прошепотіла я, ступаючи ще один крок назад. Лоран, такий гнучкий і витончений, прямував за мною.

— Звісно, — запевнив він мене. — Я зроблю все швидко. Ти нічого не відчуєш, обіцяю. Потім я якось викручуся перед Вікторією, придумаю щось, щоб вона заспокоїлася. Якби ти тільки знала, Белло, що вона готує для тебе… — він повільно похитав головою, на його обличчі читалася відраза. — Присягаюся, ти була б мені вдячна.

Я витріщилася на нього переляканими очима. Лоран вдихнув запах мого волосся, що долинув до нього разом із вітерцем.

— Ти така апетитна, — повторив він, вдихнувши ще глибше.

Я приготувалася до стрибка — заплющила очі й напружилася всім тілом. Едвардове злісне гарчання відлунювало в моїй голові. Його ім’я здолало всі перешкоди, які я звела. Едвард, Едвард, Едвард. Зараз я помру. І що тут такого, якщо зараз я думатиму про нього. Едварде, я кохаю тебе.

Крізь замружені очі я спостерігала, як Лоран перестав вдихати мій запах й різко повернув голову ліворуч. Я боялася відвести від нього очі, я боялася прослідкувати за його поглядом — навряд чи щось у силі зупинити його зараз. Я була настільки вражена, що навіть не відчула полегшення, коли він почав поволі відступати.

— Не можу в це повірити, — він сказав так тихо, що я заледве розчула.

Я подивилася в той-таки бік. Мої очі шукали те, завдяки чому моє життя продовжилось на кілька секунд. Спочатку я нічого