Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська
Я впевнена, що за дверима перебуває Ігнашевич. Він прийшов, аби закінчити розпочате, прийшов скалічити мене. Певно вистежив за картою, яку я вчора використала для оплати номера.
Коли двері зі скрипом відчиняються, мій несамовитий крик лунає на весь готель. Я не дам йому залякати себе, не дам до себе доторкнутися, не дам завершити вчорашнє.
Схоплююся з ліжка та біжу назустріч кривдникові. Я маю вирватися із замкнутого простору, перш ніж він відріже мене від зовнішнього світу. Пелена страху сковує тіло. Біжу куди очі дивляться, не вдивляючись в обличчя двох чоловіків, що застигли у дверях.
— Кароліно, Кароліно!
Хтось хапає мене за плечі, коли я намагаюся протиснутися між одним із чоловіків та дверною аркою. Машу руками, штовхаюсь колінами. Борюся до останнього, аби вижити.
— Пусти, мерзотнику. Відпусти!
— Кароліно, подивися на мене. Кароліно, розплющ очі. Подивися на мене, будь ласка.
Схвильований голос чоловіка насилу проривається до моєї переляканої свідомості. Насилу вдається зупинити власне тіло та підняти підборіддя.
Тону в рідних, зелених очах. Приїхав, Назар таки приїхав. До мене, за мною. Разом зі сльозами, що хлинули з очей, тіло стає легким мов пір'їнка. Коридор готелю закрутився як дитяча карусель. Хтось прикручує світло у лампах.
Останнє, що я запам'ятовую, перш ніж остаточно втрачаю свідомість — руки чоловіка, які не дають звалитися на підлогу. Гарячі, сильні, безпечні.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно