Тенета зради - Джорджо Щербаненко

— Атож, я знав, що ти відповіси мені саме так, — сказав Карруа. — Але сто сорок тисяч лір на місяць тобі не вистачить, щоб утримувати сестру й племінницю.

Дука вгадав — сто сорок тисяч; він відгадував майбутнє; хто знає, чи не міг би він бути ще й оракулом.

— А тому?

— А тому я кажу, що спробую добитися, щоб тебе поновили в корпорації лікарів, — відповів Карруа. — Але не так, як той синьйор… Як його звали? Ну, котрий нагадував мені «соду сольвей»?

— Сільвано Сольвере. — Дука уже не всміхався.

— Він, Сільвано Сольвере, теж обіцяв тобі допомогти поновитися в корпорації; я не можу обіцяти тобі цього напевно, але можу сказати, що якщо ти напишеш мені листа, кілька рядків, — розумієш? — тоді, мабуть, уже десь через місяць ти знову відкриєш свій кабінет, і я прийду, щоб ти оглянув мене, бо…

— Стривай, якого це листа я маю написати? — Дука враз споважнів.

— Даремно ти дивишся на мене, наче скажений собака! — загорлав Карруа. — Я повинен тобі дещо пояснити і таки поясню, хоч ти й зануда.

— Я й справді зануда.

— Все одно я тобі це поясню. У листі ти повинен написати приблизно таке: я відсидів три роки у в'язниці за те, що, бувши лікарем, з метою евтаназії вбив свою пацієнтку за допомогою ін'єкції іркодину. Тепер я визнаю, що, хоч мною керували ідейні та гуманні мотиви, допустився помилки. Практикувати евтаназію абсолютно неприпустимо, смерть кожної людини повинна наставати лише внаслідок причин, незалежних від чиєїсь волі, і кожен, крім обов'язку допомагати людям усіма можливими засобами, має право надіятися аж до останньої хвилини свого життя. Визнаючи свою помилку, я даю слово, що більше її не повторю, і прошу поновити мене у корпорації. І так далі, і таке інше.

— Гаразд, — сказав Дука.

— Що означає «гаразд»? Якщо це означає, що ти напишеш такого листа, то ось машинка, залиш мені підписаного листа, а про решту подбаю я.

— «Гаразд» — це означає, що я подумаю. Карруа збирався загорлати, але стримався.

— Мені здається, тут немає над чим думати. Та нехай буде по-твоєму, думай. Але не барися. Професор, який може мені допомогти, пробуде в Мілані лише кілька днів.

— Гаразд, я покваплюся. Можна йти? — промовив Дука крижаним голосом.

— Так, синьйоре, можете йти, — відповів Карруа.

Дука вийшов з поліційного управління; на розі вулиці Джардіні припалив сигарету й докурив її до кінця, щоб заспокоїтись; це вдалося йому без особливих зусиль, адже Мілан у ці дні був такий прекрасний, навіть не схожий сам на себе; повітря було ясне й прозоре, мов у горах Швейцарії, — хтозна, може, це якесь метеорологічне непорозуміння; отож, докуривши сигарету, він зайшов у галерею на площі Кавур, де була велика книгарня. Вряди-годи він заходив сюди, відчуваючи симпатію до продавця — молодика із дуже інтелігентним виглядом, а також до продавщиці — високої, теж досить інтелігентної і приязної жінки. Він застав їх обох, і обоє йому всміхнулися.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся він до продавця, — у вас часом немає видання творів Галілео Галілея під редакцією Себастіано Тімпанаро?

— Видання тисяча дев'ятсот тридцять шостого року? Можливо, й є. — Енергійний молодик, не зволікаючи, послав одну з дівчат пошукати це видання, і через кілька хвилин — ось вони, чудові, оправлені в шкіру томи з позолоченими краями; всі, геть усі твори Галілео Галілея. Колись, ще студентом, Дука гортав їх у домі одного з друзів.

— Для вас буде дешевше, зі знижкою, тільки для вас, — сказав продавець.

— Я зовсім не маю наміру їх купувати, — промовив Дука; йому, звісно, хотілося б купити їх і прочитати кожен том, кожну сторінку, але таке бажання може здійснитися хіба що в іншому житті, а в цьому, мабуть, ні, у цьому завжди бракує часу. Він почав гортати перший том, шукаючи зміст.

Продавець усміхнувся:

— Якщо хочете, можете взяти на кілька днів переглянути.

— Дуже дякую, я вже знайшов. — Ось воно, в хронологічному, списку творів Галілея, на сторінці 1041 першого тому: «Зречення». Він звернувся до продавця: — Я скористаюся книжкою тут. У вас є аркуш паперу і друкарська машинка? Вона потрібна мені на хвилини дві.

— Машинка стоїть отам, а папір ось: він, правда, із знаком книгарні, це нічого?

— Нічого, спасибі.

На невеличкому письмовому столі стояла портативна друкарська машинка; це було місце священнодійства продавців, і вони, привітно всміхаючись, поступилися ним йому. Він сів, заклав у машинку папір, на якому ледь виднівся водяний знак «Книгарня Кавур», і написав під ним: «Зречення». Передруковуючи текст зі сторінки 1041 першого тому творів Галілео Галілея, він закурив сигарету. На чистий папір лягли слова: «Я, Галілео, син покійного Вінченцо Галілея з Флоренції, маючи літ 70 від роду, особисто перед судом постаючи, на колінах перед вашим високопреосвященством та високоповажними головними інквізиторами, у всій Християнській Республіці відомими борцями з єрессю; перед очима своїми священне Євангеліє маючи, якого власними руками торкаючись, клянуся, що я завжди вірив, вірю тепер і з Божою поміччю вірити буду у все, що говорить, проповідує і вчить Свята Католицька і Апостольська Церква. І, зважаючи на те, що Святою Церквою мені по праву сповіщено було приписання останньої, що я цілковито облишити повинен облудну думку про те, нібито Сонце є центром всесвіту і не рухається, а Земля нібито не є центром всесвіту і рухається, і що я не повинен вказаної облудної доктрини дотримуватися, ані захищати, ані поширювати її в будь-який спосіб, ані усно, ані письмом, і після того, як мені оголошено було, що вказана доктрина суперечить Святому Письму, написав і видати наказав книгу, в котрій цю саму прокляту Церквою доктрину викладаю і докази на її користь наводжу, ніякого остаточного присуду їй не даючи, звинувачений я був суворо за підозрою в єресі, себто у вірі в те, що Сонце нібито є центром всесвіту і не рухається, а Земля нібито не є центром всесвіту й рухається. Тому я, усунути бажаючи з серця вашого високопреосвященства і