Тенета зради - Джорджо Щербаненко

Він узяв зі стола величезну сокиру й, тримаючи її обіруч, рвучко обернувся: бізон приходив до тями і вже намагався стати навколішки, спираючись руками в підлогу.

— Не рухайся з місця, ляж долілиць, а то я розрубаю тебе навпіл. — Дука ступив крок до Вальтраги.

Той, усе ще спираючись на руки, повільно підвів голову; у вухах у нього гуло, він чув слова, і його розум, хоч іще й затьмарений, сприйняв їх, а очі, хоч іще й затуманені, побачили величезну сокиру і Дуку, який тримав її обіруч між ногами, лезом донизу, щомиті ладен підняти її і вдарити. Для нього, Клаудіо, це теж була рідна, знайома від народження мова; він усе зрозумів, повалився обличчям у підлогу, навіть не намагаючись підвестися. Він і думки не припускав, що нормальна людина може тільки погрожувати розрубати когось навпіл, а насправді ніколи б цього не зробила; і справді, Дука мав намір лише вдарити його обухом по голові, отож якби Клаудіо був хоч трохи хитріший, то не потерпав би, що його розрубають надвоє, а з усієї сили підхопився б на ноги. Але такі люди не можуть здобутися навіть на хитрість, хоч і вважають себе хитрими; і Вальтрага, певний, що йому загрожує небезпека, що його можуть порубати на шматки сокирою, покірно лежав долілиць; адже він, без сумніву, порубав би свого супротивника, якби сокира опинилася в нього.

— Чому ти так розправився з Ульріко? — Дука підійшов до нього, тримаючи сокиру однією рукою перед самим його обличчям.

— Хто такий Ульріко? — озвався Клаудіо Вальтрага; його щока притискала до підлоги недопалок сигарети. — Я ні з ким не розправлявся.

Він ще й жартує!

— Ти нічого не знаєш, так?! — Дука вже ледве владав собою; чом би, власне, й не відрубати цьому гадові голову? — Ти ніколи не був знайомий з Ульріко Брамбіллою, ніколи не бачив косторізки, а тут опинився випадково, так?

— Еге ж, — сказав Клаудіо Вальтрага, відчуваючи, як до нього повертається сила; вовкувато зиркаючи довкола, він подумав, що якщо зробить достатньо різкий ривок, то зуміє схопити поліцейського й здушити йому голову, як він ще хлопчиком роздушував великим пальцем голови горобцям та жабам — адже в демократичному суспільстві кожна дитина має право гратися як їй забагнеться; тим часом він, упираючись пальцями велетенських рук у підлогу, непомітно пересував свої гігантські, мов у єгипетського сфінкса, ноги, готуючись зробити стрибок, що вже вималювався в його біологічній свідомості.

— Ми допитаємо тебе потім, коли надумаєш говорити, — промовив Дука, спостерігаючи за цими ледве помітними його порухами; якби він, Дука, не був насторожі, йому настав би кінець. — А поки що поспи ще трохи.

Два удари ногою просто в обличчя не здивували Клаудіо Вальтрагу, бо він навіть не збагнув, що сталося; він і незчувся, як перший удар, у лоб, враз паралізував його свідомість, а другий, у ніс, пустив йому з носа добрячу цівку крові, трохи вгамувавши його звірячу натуру.

«Мені дуже шкода, — подумки звернувся Дука до Карруа, а може, до богині Справедливості, — але в мене не було вибору». Якби він учинив інакше, то через дві секунди теж потрапив би під косторізку або на пень, де розрубують коров'ячі хребти.

Він поклав велику сокиру на різницький стіл, пошукав найменш запаскуджене, найменш закривавлене місце в крамниці і, знайшовши його біля жалюзі, залишився там ждати під палаючим світлом від шістьох ламп.

Невдовзі повернувся Маскаранті, який ходив телефонувати; та минуло ще чимало часу, поки приїхав Карруа з чотирма агентами, — адже їм треба було переїхати через усе місто; на той час Клаудіо Вальтрага знову прийшов до тями й тепер сидів, не ремствуючи, перед револьвером Маскаранті. Нарешті Дука зміг вийти з цього балагану. Надворі, дарма що була пора пообіднього відпочинку, зібралася невелика юрба; люди стояли, вдивляючись у розквашене обличчя Клаудіо Вальтраги.

— Ну чого ви тут стовбичите?! — кричав Карруа. — Йдіть додому!

Клаудіо Вальтрага уже не мав такого елегантного вигляду; небесно-блакитний піджак був досить зім'ятий і втратив ту форму, ту лінію, що надавала йому справжньої елегантності; штани на коліні були подерті. Де й поділась уся його краса; пластири на носі й на щелепі аж ніяк не прикрашали обличчя. Кабінет теж не можна було назвати гарним. Цей, хоч і чистий та солідний, кабінет поліційного управління на вулиці Фатебенефрателлі служити зразком елегантно умебльованого приміщення не міг; тут стояв лише стіл та чотири стільці, а в кутку — сорговий віник, що його забула прибиральниця.

Клаудіо Вальтрага сидів під однією з чотирьох стін навпроти вікна; сонячні промені падали йому просто в очі, освітлюючи обличчя, пластири та синю звірячу щетину. Перед ним, біля протилежної стіни, поруч із вікном, стояв столик, а за ним сидів Маскаранті з блокнотом та рожевою кульковою ручкою. Крім того, неподалік від Клаудіо Вальтраги стояв поліцейський у формі; теоретично він був озброєний, оскільки мав у кобурі револьвера, але практично, поки він його дістав би, Клаудіо Вальтрага встиг би розправитися і з ним, і з Маскаранті. Та не скидалось на те, щоб у цього чоловіка, обліпленого пластирами, залишилось бажання з кимось розправлятися; він сумирно, з трохи затуманеним поглядом, сидів на своєму стільці, тримаючи сплетені пальці рук на колінах.

А в одному з кутків, поруч зі столом Маскаранті, сидів він, Дука, й ставив запитання; вони тільки недавно розпочали, і Клаудіо Вальтрага відповідав слухняно й швидко.

— Я хочу знати, як було з тими двома, котрих ви першими зіпхнули у воду, — сказав Дука. — Дівчину звали Мікела Вазореллі, вона була повія, а він, Джанп'єтро Гізлезі, був її опікуном. Чому ви їх убили?

— Тому що вони розклеїлися.

— Що означає «розклеїлися»?

— Вони вживали М-шість, завжди ходили очманілі й не могли працювати.

— М-шість — це що, мескалін-шість?

— Так, вони мали пускати його в діло, але щоразу залишали кілька пакетиків собі, тоді чманіли, базікали всяке і стали небезпечними для всіх.