Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Більше нема, — промовив уголос. — Давай тепер, розбивайся.

Присівши на диван, Хитров, як був, у куртці, відкинувся на спинку. Годинник на руці показував час — по дев’ятій, ближче до десятої. Хтозна, може, й не потягне надвір до вітру серед ночі. Кілька добрячих ковтків на сон грядущий. А там ранок, новий день, нові клопоти.

Ранок від вечора мудріший.

Та підводитися не хотілося. Надто зручно влігся. Тілом розтікалася давно бажана слабкість. Уже ні про що не думав, відчував себе зараз у своєму домі, своїй фортеці, повній безпеці. Ніхто сюди не прийде, бо ніхто не знає, де його шукати.

Усіх перехитрував Антон Хитров.

Над головою враз гупнуло.

Антон напружився, потому стрепенувся. Подумав — здалося. Та наступної миті згори почулися зовсім не обережні кроки. Хтось ступав по-хазяйськи, мовби ходив власним горищем.

Хитров підняв голову.

Кроки не стихнули. Навпаки, стали міцнішими, ще більш упевненими. Зі стелі на лице впали білі дрібки старого вапна.

— Е, що за діла! — ревонув Антон, рвучко зводячись на рівні й не опускаючи голови. — Якого чорта там робиться!

Навряд чи на горищі його почули. Там справді нічого не чути. Кому, як не справжньому хазяїну, знати це? Але кроки враз почали віддалятися, невидимець рухався в бік вхідного отвору на даху. Навіть якби Хитров випив більше, все одно зміг би зараз скласти два й два: крокували до місця, де завжди стояла драбина.

Антон кинувся через сусідню кімнату до вікна.

Не розсунув — зірвав завісу.

Драбина стояла біля стіни.

Потрусивши головою й переконавшись — це не сон, не марево й не маячня, Хитров спершу ступив два кроки назад, охоплений жахом, змішаним із бентегою. Угледівши за вікном ноги, звичайні чоловічі ноги у важких черевиках, котрі ступали на щаблі, він таки опанував себе. Той факт, що має справу хоч і з незваним гостем, та все ж із людиною, дав змогу швидше прийти до тями.

Упритул біля вікна Антон опинився одночасно з чоловіком, який зістрибнув з драбини на землю.

— Ану, катай звідси! — заволав, уже напевне знаючи: його почують.

З вулиці крізь віконне скло на нього дивилося біле незворушне обличчя.

Або те, що колись було ним.

Дві невеличкі чорні круглі дірки на місці очей.

Хитров мовчки дивився на примару по той бік вікна. Схилив голову набік, зовсім по-дитячому. Коли поманив білолицю постать до себе, у відповідь рука в чорній рукавичці закликала його виходити.

Затим постать відступила, розчинилася в жовтневій темряві.

Ще трохи — і в двері грюкнули.

— Ти отак, значить, — процідив Хитров, ставши в сінях, ноги на ширині плечей, стійку таку вважав бойовою. — Невгамовний, значить. Ну-ну, постукай ще раз.

Почули його ззовні чи ні, та грюкнули знову.

Довкола не було сусідів. Ще одна причина, чому Антон вирішив зачаїтися саме на дачі. Тут не топилося, і місцеві дачники, ті, хто ще з останніх сил тримався за ділянки, не потикалися сюди аж до квітня, коли можна обходитись без опалення. Кликати на допомогу ніяк, телефон Хитров знищив сам. Кричати — ніхто не почує.

Захищатися.

Не здаватися без бою.

Взагалі не здаватися.

Стукіт повторився.

— Зараз-зараз, я вийду. Я тобі, суко, так вийду…

Антон знайшов на підлозі під шафою сокиру. Давно не гострену, дрова не порубаєш, як інструмент не годиться. Зате холодна, вбивча зброя — така, як треба.

Навалився плечем, відсунув комод.

Прочинив двері, вийшов на ґанок.

Ніч видалася світлою й тихою. Небо засіяне зоряними крапочками. Визирав із цікавістю місяць, освітлював темну постать із білим, неживим обличчям посеред невеличкого захаращеного дворика.

Прибулець не стояв напоготові — обперся об «пасат», схрестив руки на грудях.

Нахабство.

Перехопивши правицею сокиру, Антон Хитров ступив з ґанку.

— Ти хто? Тебе хто прислав? Ти від них? Від неї? Від кого, кажи!

— Танцюй, — прозвучало у відповідь.

— Як? — Він уже зрозумів, що й чому відбувається, хоч досі не вірив у можливість, реальність усього цього.

— Танцюй, танцюй!

Хитров із диким криком кинувся вперед.

Частина четверта

Це ж гра!

1

Старий — але найновіший.

Таким був будинок, який здобув сумну славу без малого сто років тому. Новосілля господарі справили в ніч на Різдво на межі тисячоліть — коли рік одна тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятий перетік у рік наступний, одна тисяча дев’ятисотий. Два роки, як господиня народила другу дитину, хлопчика. Малий уже спав, але його родина зібралася за столом. Напевне, бажала щастя в новому році. Найперше собі, давайте пробачимо їм такий егоїзм. Потім — своїм близьким, кумам, друзям.

Невідомо, як там ставилися до царя-батюшки. Навряд чи погано: тут мешкав Харитон Білозуб. У свої тридцять чотири роки зробив блискучу кар’єру — став окружним суддею Київської судової палати в Чернігівській губернії. На такі посади призначає особисто імператор.

Своїм підписом.

Довічно.

Лісів на Сіверщині не бракувало, тож суддя будувався добротно. Його високородію панові Білозубу на той час не подобалися кам’яниці. Будинок із дерева вважав для себе ідеально прийнятним. Різьбярі старалися — гарно, парадно, нарядно мав виглядати не лише фасад. На оздоблення молодому чиновнику теж фантазії не бракувало. Високі гості й звичайні перехожі бачили сліпу Феміду з терезами в руці — знак того, що мешканці поважають закон і порядок.

З другого боку Харитон Гаврилович розпорядився розташувати ліру — свідчення того, що тут живуть культурні люди, не байдужі до мистецтва. І справді, певний час господиня, Христина Прокопівна, тримала в будинку салон. Сюди заходила переважно місцева богема — провінційні поети, художники, музиканти, театральні актори. Зазирнув колись на вогник навіть Коцюбинський, схвально відгукнувся.

А ще його високородіє розпорядився знайти місця для оберегів — від хвороб найперше, та й загалом від усякого лиха.

Не допомогло.

У жовтні одна тисяча дев’ятсот сьомого року суддя Білозуб виніс вирок трьом негідникам. Вони вперто йменували себе революціонерами, борцями з царською тиранією, і на лаві підсудних кожен свій виступ перетворювали на мітинг, подібний до вуличного. Допитати жодного з підсудних під час процесу ставало справою неможливою. Його високородіє трійця що далі, то більше дратувала. Харитон Гаврилович ще міг би зрозуміти таку поведінку, аби справді бачив на лаві ідейних осіб. Він вважав себе лібералом, особливо — на хвилі недавніх революційних подій,