Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха

Сокира справді валялася на землі поруч із витягнутою правицею.

— За кимсь ганявся?

— Слідів бійки не побачила. Розгардіяш, він же бардак — сам по собі, самодостатній. Єдине: комод біля дверей з того боку. Виглядає, ніби спершу підперся ним ізсередини. Потому відсунув. І ще таке, делікатне… — Катерина пожувала губами. — Він мочився у відро.

— То й що?

— Вбиральня у дворі, самі бачите, — Сова показала на скромний будиночок невідомого архітектора. — Проте Хитров не збирався, схоже, виходити туди вночі. Забезпечив себе, так би мовити, всім необхідним.

— А потім щось змусило вийти? — підхопила Лора. — Чи може… хтось?

— Сторонніх слідів не знайшла, — заперечила Катерина. — Мали б лишитися, земля волога.

Лора ступила до тіла ближче.

Нахилилася.

— Ну, і що там ще видивлятися?

Тон криміналістки втратив привітність. Зрозуміло, чужинка знову без церемоній заходила на її територію. Лора проковтнула грубість.

— Бачу рану на потилиці.

— То не потилиця. Потиличний кут тіменної кістки, якщо говорити мовою термінів.

Не стримавшись, Лора підняла руку, завела назад, намацала назване місце в себе на черепі.

— Ага, правильно, — сказала Катерина. — Не мені вам, людині з досвідом, розказувати: місце дуже вразливе. Сильний удар — і все. Якщо, звісно, вчасно не допомогти. А йому не допомогли. Тут нема нікого поруч.

— Він на животі лежить.

Лора промовила це просто, легко, коментуючи очевидне. Сова почервоніла миттєво, враз. Виглядало, мовби хтось невидимий запустив вибуховий механізм, і за кілька хвилин криміналістку розірве. А вбивчі осколки вразять усіх, хто зараз у радіусі розлітання.

— На животі, — не відповіла, просичала Катерина. — Бо вам щойно пояснили доступною мовою: смерть від такого удару не завжди миттєва. Людина могла прожити якийсь час. Ворушитися, перевертатися, намагатися щось сказати, гукнути на допомогу. Але пошкоджені нервові вузли, кричати в таких випадках не завжди виходить. Хитров помер в іншій позі, це треба казати спеціально?

Лора завбачливо ступила кілька кроків назад.

— Правильно, — задоволено гмикнула Сова. — Вам тут нема чого робити. І не було. Не лізьте в чужі справи. Не топчіться на чужій території. Я правильно кажу, пане Христенку?

— Згоден, — буркнув слідчий собі під носа. — Ларисо Василівно, ви справді той… Перевищуєте…

— Перевищують повноваження, — сухо нагадала Лора. — Яких у мене немає. Жодним чином не хотіла поставити під сумнів вашу компетентність, Катерино Павлівно.

— До побачення, — криміналістка повернулася спиною.

Христенко торкнув Лору за лікоть.

— Справді, їдьте. Я ж попереджав — не лізьте аж так глибоко.

— Тоді для чого привезли мене сюди?

— Це той мінімум, який можу для вас зробити. Ви ж усе одно дізнаєтеся, смикати мене почнете. Чи начальство моє. Скаржитись на щось…

— Зараз можу чимось допомогти?

— Не знаю, — слідчий розвів руками. — Хіба раптом на щось вас наштовхне. Ви ж вирахували компанію. Третя смерть серед людей одного кола, хай вони давно не спілкуються.

— А ви правильно мислите, — Лора не стрималася, підморгнула заохочувально. — І думки читаєте. Хоч могли сказати прямо: зі мною ті двоє, хто лишився, можуть бути відвертішими. На вашу думку.

— Ми зрозуміли одне одного, — Христенко теж підморгнув, не зовсім зграбно.

— Тоді останнє запитання. Дзеркало. У хаті воно було?

— Первинний огляд не виявив, — сказав слідчий. — Там, біля порогу, розколота надвоє скалка валяється. І звернули увагу? Пика перекошена. Тобто писок, хотів сказати. Лице. Обличчя.

4

Гайдук нагадав про себе невчасно.

Вони поверталися назад до міста. Лора занурилася в роздуми, не помічаючи дороги, Сокола за кермом, узагалі — нікого й нічого довкола. Подзвонити Помічній намагалася, та була недосяжною, і Кочубей згадала: сама ж радила Тетяні не вмикати телефон, поки не розсмокчеться. Судячи з того, що сталося, тепер на це чекати ох як не скоро.

Ключ від номера, де зачинили Помічну, все ще лежав у Богдановій кишені. Той навіть показав на вимогу. Отже, треба відкидати припущення про її причетність. Тут Лора знову зашпорталася: причетність — до чого? П’яний Хитров виглядав тривожним ще вчора ввечері, коли прийшов на їхню зустріч. Утік рано, нерви не витримали. Заховався хтозна від кого, напився сильніше, гасав по двору з сокирою, послизнувся, впав, гепнувся об гострий кут цеглини. Тетяна може мати до побутової трагедії бодай непрямий стосунок? Тим паче, що сидить під домашнім, чи то пак готельним арештом.

Але Лора й тут почала вигадувати детективний сюжет. Номер на другому поверсі. Та злочинний розум Помічної придумав, як проти ночі тихцем спуститися вниз на саморобній мотузці, дістатися в дачне селище, налякати Хитрова, чергову жертву, переконатися, що помер, підкинути для порядку шматки люстерка… Лора не вірила сама собі. Про кого завгодно така фантастична історія, але не про Тетяну. І все одно сюжет наполегливо повертався. Причина одна: інших пояснень, що відбувається й хто винен, Кочубей не ладна була для себе знайти.

Краще нереальні моделі ситуацій, ніж жодних.

У такий момент Гайдук і озвався.

— Хоч ти там жива?

Лора ввімкнула гучномовець.

— Тобі теж доброго ранку.

Сокіл показав великого пальця, не відводячи очей від дороги.

— Не злися, я хвилююся.

— Не злитимусь, як висплюсь. У себе вдома. У своєму ліжку. Далеко від усього цього. Хоча брехати не буду: не забуду, як страшний сон. Ти таким тоном заговорив, що розумію: вже знаєш новини.

— Прочитав.

Лора зиркнула на цифри годинника.

— Уже встигли написати?

— Соціальні мережі дають новини інтернет-виданням оперативненько.

— Ти не чуєш мене. — Лора сама відмовлялася від спроб щось зрозуміти. — Гайдуче, ми з Соколом хвилин двадцять, як залишили місце чергової пригоди. Воно за Черніговом… під Черніговом… Тьху, яка різниця…

— Звідки я знаю, де ви там катаєтесь? Через супутник за вами не стежу.

— Дуже дотепно. Зараз одинадцята тридцять п’ять. Ти дзвониш, бо прочитав новину про наступну жертву проклятого будинку, так?

— Так точно.

— Ти або сам побачив публікацію, або тобі скинули.

— Лоро, ви з Соколом рулюєте в Чернігові важливими для фірми справами. Я люблю й ціную вас обох. Але, крім цих, контролюю чимало інших питань. Не менш значущих.

— У твоєму житті завжди є місце