Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха

Запевняв — цей «пасат»[11] ще Антонові вірно служитиме.

Напророчив.

Хлопець успадкував машину від батька, який стрімко помер від цирозу печінки. Хитров тоді саме закінчував школу і, як на гріх, тато підклав їм із мамою останню за десять років, відтоді як почав пити, свиню: відійшов акурат під випускний вечір. Всенощних гульок не скасуєш, бо їхня компанія готувалася давно. Проспати похорон рідного тата теж не годиться. Антон часто згадував, як погано було йому на цвинтарі, куди потягнувся після лише трьох годин сну, не проспався з ночі. Добре, що були поминки: син узяв різкий старт, похмеляючись, швидко напився знову й вимкнувся, проте ніхто слова кривого не сказав. Списали на тугу за татом.

Машині вже перевалило за два десятки років. Німці справді вміли робити, але жодна техніка не вічна. Це ж не лицарські або королівські палаци, зведені десь у середні віки чи хоча б два століття тому. «Пасат» після численних ремонтів не мав, здається, живого місця. Антон за весь час поміняв там, здається, все, лишивши хіба що корпус, і той перефарбовував разів зо п’ять. І нічим, крім старої машини, похвалитися в житті не міг, жодних благ не здобув, хоч дуже старався. Видно, погану карму теж отримав від батька у спадок.

А ще — земельну ділянку, у яку батько вбухав їхні з мамою останні заощадження.

Чуйка підказала йому свого часу закрити вклад у ще радянському банку й купувати валюту на руках. Потім те саме робив із купонами, якщо лишалися зайві. З якогось дива вирішили зайнятися сільським господарством, розводити кролів та нутрій, шкури і м’ясо возити «пасатом» на базар. Ще краще — знайти постійних клієнтів, розбудовувати потроху бізнес. Чого ж, адже всі так робили.

Долари пішли на стару хату недалеко від Чернігова.

Навіть не хату: такий собі будиночок без вигод, радянські дачники у свої кращі часи освоїли шість соток землі. Потім у гірші часи продали Хитровим. Батько навіть завіз туди якісь старі меблі, від чого всередині стало ще тісніше. Облаштував душ-халабудку, з діжкою на дашку і припаяним знизу шматком лійки.

Далі справа вперто не йшла.

Після батькової смерті мама ще намагалася щось зробити з цією дачею. Потім махнула рукою, бо виявилося: навіть якщо є автомобіль, на ньому не все можна возити. Ще й бензин жере, паскуда. Згодом, уже коли Антон почав працювати на будівництві, бо ні до чого іншого себе прикласти не зміг, заміська забудова поступово перетворилася на сарай. Він тримав там інструмент, різні матеріали, звозив брухт і мотлох, який за правильного підходу можна було пустити в діло.

Туди Хитров зараз прямував.

Він мав досить водійського досвіду, аби дозволяти собі кермувати автівкою напідпитку. Часом зупиняли патрулі, відкуплявся чим міг. Проте жодного разу не влетів ані в стовп, ані в дерево, ані в кювет, тим більше — не вдарив іншу машину або людину. Тому крутив кермо впевнено, рухався звичним маршрутом. Точно не знав, що робитиме далі. Але рішення прийняв остаточне: більше йому ніхто не зателефонує.

Жодних повідомлень від невідомих осіб.

Узагалі — залягти на дно, перележати.

Яку саме біду перечекати, кого слід боятися, Антон не знав. Йому вистачило двох дивних смертей. Вони нагадали про те, що й без нагадувань постійно зринало в пам’яті. Хитрову не хотілося бачити нікого з колишніх друзів. Єва винятком не була, але ж тепер він не побачить її живою вже ніколи. У труні так само. Більше дурниць не накоїть, на кладовище не попреться.

Сидітиме в чотирьох стінах.

Уже накупив горілки, консервів, завантажив у багажник кілька п’ятилітрових бутлів води. Готувався глушити себе найближчим часом цілком свідомо. Що далі? Видно буде. Документи при собі, робочі руки зараз всюди потрібні, колеса має. Поки «пасат» їздить, Хитров готувався стати мандрівним найманим робітником. Найменше хотілося мати телефон, після останніх подій трубка пекла руки. Хоч розумів: без зв’язку нині не життя, нічого не вийде. Утім, на перших порах усе ж таки збирався якось обходитися.

Нічого, заспокоював себе.

Головне — він, Антон Хитров, був, схоже, єдиним із колишніх друзів, хто має реальний план дій.

Заховатися — пункт перший.

Перевести подих — пункт другий.

Тікати звідси світ за очі — пункт третій.

11

Машину Антон загнав у двір, зачинив зсередини ворота.

Дошки наполовину згнили від часу. Конструкція була хисткою, хилилася всередину. Всякий, хто забажає, міг вивалити браму з ноги. Не допоміг би й замок, але Хитров усе одно з нетверезою впертістю навісив його на іржаву клямку. Хвіртку, таку саму нестійку, закрутив зсередини дротом.

Хата мала крихітний передпокій, дві маленькі кімнатки, три вікна й трикутну надбудову — горище. Туди не втрапити зсередини, вхід з тильного боку будиночка. Там замість дверей вже кілька років зяяв порожнечею прямокутник. Самі двері валялися під парканом і повільно зотлівали, вкриваючись зеленим мохом. Але, перш ніж зайти всередину, Антон усе одно обійшов дім, прибрав стару драбину, відтягнув її туди ж, під огорожу.

Зайшовши й занісши всередину їжу й питво, Хитров найперше замкнув вхідні двері на ключ. Потім — підтягнув старий комод, підпер їх. Спробував, чи міцно стоїть, задоволено потер руки. Затим затулив одне з вікон єдиною тут шафою. Лишилося два, і нічого ліпшого не придумав, як щільно запнути їх бруднуватими білими завісами.

Каналізації й водогону тут не було ніколи. Антон згадав про це, коли в найменш підходящий момент відчув поклик природи. Змірявши поглядом невеличку барикаду в передпокої, подумки визнав: тут трохи погарячкував. Добре, для потреби, яка виникла зараз, можна прилаштувати відро. А ну, як виникне інша? Доведеться або відсовувати комод, або… Вирішивши поки не заморочувати себе аж таким, Хитров помочився у бляшане відерце, притулив його в найдальшому кутку сіней, накрив великим шматком фанери.

Світла тут не було, одна-єдина на все помешкання лампочка звисала на дротику зі стелі в кімнаті. Але навіть такого освітлення стало, аби Антон побачив себе в невеличкому прямокутному дзеркальці, брудному, як усе тут. Його вмонтували в стінку рукомийника, усередині ще лишилася половина місткості води. Торкнувши пиптик, окропивши пальці й витерши мокре об плямисті штани, Хитров лиховісно примружився. Майнула перша думка — розбити дзеркало самому. Передумав, відшукав на поличці металевий ящик із інструментами. Обценьки чомусь опинилися в самому низу, під цвяхами й скрученими шматками дроту, мідного й алюмінієвого. Спритно, навіть азартно