Темрява на світанку - Джон Гендс

– Коли нам доведеться виконати наші інтернаціональні обов’язки!

Чурбанов нічого не розумів, тож Красін повторив це саме речення повільно.

Коли закінчив, проти був лише один голос, що належав Горбунову.

– Я не бачу, чому ми повинні зупинятись у Хмельницькому. Чому не натиснути й не повернути всієї України?

– В ідеальному випадку ми б це зробили, адмірале, – сказав Красін. – Але світ, на жаль, не ідеальний. Ми можемо дістати Східну й Центральну Україну з мінімальним опором. Але якби перейшли Буг, зустріли б узгоджений опір дивізій Української армії, розташованих у Західній Україні, й самого населення, що стало б, по суті, партизанською армією.

– Згоден, – сказав Мішин. – Як тільки здобудемо контроль над Східною Україною при підтримці НАТО, нам необхідно буде знайти українських політиків, які приймуть статус автономної республіки. А західним українцям нехай залишаються Галичина, Волинь і Закарпаття.

Титов буркнув:

– Дозволимо розвіватися їхньому синьо-жовтому прапорові й називати себе як їм заманеться. Контролюватимемо досить сільськогосподарських угідь і по суті всі мінеральні та промислові ресурси України. Вони швидко видихаються, утримуючи свою армію.

– Отже, всі ми з цим згодні? – запитав Красін.

Горбунов підняв склянку.

– За успіх!

– У такому разі, – заявив Красін, відхиляючи горілку, – мені потрібне співробітництво полковника Муратова.

Чурбанов підняв один з шести телефонів на бічному столикові, назвав пароль і сказав:

– З’єднайте мене з полковником Муратовим, Іваном Васильовичем.

Коли почувся голос Муратова, він сказав:

– Ваню, це Юрій Чурбанов. Полковникові Миколі Івановичу Красіну із ГРУ потрібна твоя допомога в операції, яка має підтримку вищого керівництва. Я говорю зрозуміло?

Вислухавши відповідь Муратова, він докинув:

– Саме, щоб досягти цієї мети, – й по паузі: – Гаразд, я знав, що ми можемо на тебе покластися.

Вперше за сьогоднішній день Чурбанов був задоволений собою.

Генерал Колінько долив свою склянку.

– Мій старий друг, Григорій Сємьонов, прийняв командування 106-ю гвардійською повітряно-десантною дивізією. Він має більше тисячі бійців у Тулі, це півтори години польотного часу від цілі. Я можу перекинути ще десять тисяч своїм ходом і залізницею зі сходу.

– Я можу організувати повітряну підтримку з півдня, – додав Горбунов.

– Операція повинна бути несподіваною, швидкою, скоординованою й хірургічно точною, – сказав Красін. – Прошу військових затриматися, щоб погодити матеріально-технічне забезпечення, потім генерал Чурбанов зможе повідомити Україну, Білорусь і НАТО про заплановані «регулярні військові навчання». Едуард повинен підготувати питання для Президента так, щоб той прийняв вірне рішення і в потрібний час.

– Це означає – ізолювати його від хлопців у рожевих ліберальних штанях, – сказав Мішин.

Титов захрюкав:

– Коли Красін назве нам дату, нехай Фонд Форда проведе конференцію в Чикаго з питань економічної лібералізації Росії. Всі негайно кинуться сюди.

Всі засміялися.

– Гарна ідея, – тихо сказав Красін. – Я, можливо, зміг би організувати щось подібне.

Всі дивилися на нього.

– Полковнику Красін, – сказав Чурбанов, – батьківщина буде в боргу перед вами, якщо план виявиться...

Кінець речення завис у повітрі.

Холодний північний вітер гнав сніг від Кремля через замерзлу річку. Він тріпав прапор Сполученого Королівства на древку за ажурним кованим парканом Британського посольства на набережній Моріса Тореза, просто навпроти Кремля. Чорні «жигулі» Красіна зупинилися біля лівих бічних воріт, де добрий десяток прохачів віз марно намагалися виканючити в міліціонера дозволу пройти. Міліціонер перевірив запрошення Красіна, а інший, у вовняній шапці, шарфі й рукавицях, неохоче залишив маленьку будку й відчинив ворота.

– Біля під’їзду місця немає, – грубувато сказав він. – Вам доведеться припаркувати збоку, за відділом віз.

Красін припаркував машину й пішов повз ряд транспортних контейнерів, у яких привезено все, щоб іноземці вели звичайний їм стиль життя. Він дійшов до парадного входу двоповерхового блідо-жовтого осторонця й, стоячи на ганку, обтрусив сніг зі своєї військової форми й черевиків. Крізь хуртовину за річкою видніли золоті цибулеподібні бані високої дзвіниці Івана Великого, немов нагадуючи Красіну про велич Росії.

Високий, сутулий чоловік з кучмою сивого волосся, примруживши очі, дивився на Красіна крізь лінзи з гірського кришталю, поки той піднімався центральними сходами темного дубу. Коли Красін майже досяг верхнього східця, сер Дігбі Еверетт, упізнавши його, засяяв широкою усмішкою.

– Мій дорогий друже, – сказав він басом, – я вже майже не сподівався вас побачити. Я такий радий, що ви прийшли. Так хотів, щоб ви познайомилися з нашим новим військовим аташе. З його попередником у вас, здається, були чудові стосунки.

– Я щасливий, що ви запросили мене, пане посол, – сказав Красін. – Прошу вибачити за спізнення.

– Ми, здається, більше ні на кого не чекаємо, – сказав Еверетт. – Дозвольте, я проведу вас.

Посол повів Красіна до заповненого людьми білого бального залу. Красін помітив, що добра третина присутніх – військові. Він узяв з таці офіціантки склянку мінеральної води. Посол розглядався по залу. Симпатична сивоволоса жінка в бездоганній чорній вечірній сукні з коштовностями привітала Красіна й, не міняючи усмішки, проминаючи посла, тихо сказала: «Біля вікна».

– Він там, біля вікна, – сказав Еверетт. – Уже заарканений американцями, якщо я не помиляюся.

Худий, підстрижений йоржиком американець у військовому однострої щось доводив кремезному чоловікові в сіро-голубій формі королівських військово-повітряних сил.

– Джеммі, – сказав посол, – хочу познайомити тебе з полковником Миколою Красіним із Генерального штабу. Полковник Красін, бригадний генерал авіації Джеймс Кемпбелл, наш новий військовий аташе. З полковником Рональдом Веллсом ви, гадаю, вже знайомі.

Американець шанобливо кивнув послові, а потім, звертаючись до Красіна, вигукнув:

– Колю, старий сучий сину! Я думав, ти не прийдеш.

– Я вас, військових, залишу, – сказав посол.

Красін шанобливо