«І бачив я звірину...» - Віктор Васильович Савченко
Після повернення з вавілонського полону, в часи, коли народ ізраїльський втратив єгипетську мову, яка надовго стала для нього рідною, і запозичив арамейську, першосвященик Ездра написав Книгу асірійськими і халдейськими літерами. Можна тільки здогадуватися, скільки потаємного смислу після цього стало недоступним.
Це щодо писаної Книги.
Усний же переказ її зберігався в секті єсеїв (ієсеїв). Ученим цієї секти ще за єгипетських Птолемеїв було доручено перекласти Книгу грецькою.
Дослідник Фабр д’Оліве у своїй праці «La langue hebraique restituee» (1815 р., перевидана 1905 р.) вважає, що єсеї, не бажаючи виказувати таємний смисл Книги, дали тільки її матеріальний план. Так з’явився грецький переклад 70 тлумачників, який став основою для всіх перекладів і для створення всіх єврейських словників. Отож подальші пояснення текстів Книги — це здебільшого тлумачення її матеріального та ідейного планів, що також має велике значення.
Дошукуючись до другого і третього планів Фабр д’Оліве уклав свою граматику єврейської мови і лексикон коренів слів. При цьому він розглядав символічне й ієрогліфічне значення усіх літер і їх первинних значень. Ось приклад аналізу цього дослідника. Єврейське слово Ієгова (у нашому звучанні пишеться так: і-є-о-є) складається з таких значень: О — знак духовного світла; його субстанція Є відображає абсолютне життя. Сполучення Є-О-Є утворює дієслово «бути» в абсолютному смислі. Перед цим сполученням стоїть знак проявлення і вічності І. Таким чином слово І-Є-О-Є означає абсолютне духовне життя в його вічному проявленні у світі. Це і є ідея Божества. Розглядаючи так слово за словом, Фабр д’Оліве знайшов другий і третій плани 10-ти перших глав Книги Буття. З’ясувалося, що за персонажами книги криються не імена конкретних людей, а поняття космогонії. Так, за іменем і вчинками Адама стоїть первинний (астральний) розвиток людства на рівні польової ідеї, а Каїн і Авель — дві протилежні сили в природі: відцентрова і доцентрова. Сиф — начало, що їх примиряє і врівноважує.
Ной — врівноважена і стабільна природа, яка складається з інтелектуального і вольового начал.
Внаслідок поділу (диференціації) природи (гріхопадіння Адама) на землі з’явилися вже тілесні форми. Їх уподобали еманації Бога (духовні сутності) та з’єдналися з ними і набули чуттєвих якостей. З’явилися люди, які були наділені надзвичайною могутністю. Це порушило гармонію і послідовність розвитку світу й людства, тому Бог вирішив очистити світ так званим потопом. Але попередньо сховав урівноважену природу — Ноя в ковчег. Отож Ной, його сини й невістки, і всякої тварі по парі — це допотопна природа, гармонійному розвитку якої завадило гріхопадіння Адама.
Сорок діб потопу — це сорок періодів великого катаклізму. «І ось Бог відвів від вод силу стискання, і води розширилися та піднялися. Від повітря ж Бог відвів силу розрідження, і атмосфера стала падати на землю у вигляді води.»
Так читається розшифрований ієрогліфічний підтекст. А ось як написано в Біблії: «17 І був потоп сорок день на землі, і збільшилась вода, і понесло ковчега. І він високо став над землею. 18 І прибула вода, і сильно збільшилась вона на землі, — і плавав ковчег на поверхні води. 19 І дуже-дуже вода на землі прибула і покрились усі гори високі, що під небом усім…» (Книга Буття. гл. 7).
Як видно, ієрогліфічна подача подій схожа на наукове пояснення, «видиме» ж біблійне описання нагадує символічний текст чи притчу. Водночас воно сприймається і як звичайне свідчення земної катастрофи.
Нинішнє людство, яке походить від дітей Ноя — це продовження допотопної врівноваженої стійкої природи, яка проте несе в собі свої, ще допотопні, проблеми. Під час збудження природи (Ной упився вином) її матеріальна складова (Хам) проникла була в духовно-причинний світ, але інші породження природи (Сим і Яфет) приховали її таємниці (прикрили наготу Ноя). Отож сини Ноя — це основні принципи (ідеї) природи. Зокрема Хам — принцип сваволі, повстання, анархії та деспотизму. Та водночас вони — принципи мають своє вираження і в конкретних течіях людства, а саме: семітична, яфетична, хамітська. А ці, в свою чергу, мають підпринципи — вже конкретні етноси, які послідовно виконують свої програми. Спочатку їх виконували діти Сима, а на початку першого тисячоліття нашої ери залучені були вже й діти Яфета. Це для них Вища Сила прислала в земний світ Месію з його вченням. Не випадково Ісус опинився в секті єсеїв, де зберігалася неспотворена інформація про світобудову. Але, думається, Месія прийшов у цей світ уже із знаннями.
Мабуть, у цьому є вже якась закономірність — чим величніша постать в історії, тим менше знають про її зовнішність. Її дух і духовність, якою вона — постать запліднила людство, не залишає місця для суто земних її прикмет. Ісус Христос — один із прикладів цього. Поміж ранніх християн побутувала думка про непоказну зовнішність: «…немає в Ньому ні виду, ні величі, яка вабила б нас до Нього. Він був зневажений і принижений перед людьми…» Проте статуя Христа, зроблена за його життя в місті Панеаді жінкою, яку він врятував від кровотечі, свідчить про протилежне. Церковний історик Євсевій, котрий побував у цьому місті в третьому столітті, залишив такий спогад: «Перед дверима будинку лежить високий камінь, а на ньому мідна статуя жінки, що стоїть на колінах з простягнутими вперед руками. Навпроти стоїть постать чоловіка, гарного, одягненого в подвійну мантію, який простягує до неї руки.» Цю композицію у 362 році зруйнував імператор Юліан Відступник. У творах Аксельма Кентерберійського (ХІ — ХІІ ст. ст.) наводиться лист ієрусалимської коханки римського сенатора Публія Лентули, попередника Понтія Пілата: «Він (Ісус) високого зросту, величного виду, а на кого він гляне, той раптом проникнеться до себе пошаною… він відмінно стрункий, волосся його зрілого каштанового кольору, пряме до вух, а від них до низу світле і кучерями спадає на плечі… чоло рівне і гладке, обличчя чисте… ніс і рот розташовані дуже правильно; борода такого ж кольору, як і волосся на голові… очі його небесного кольору…»
З усього, слова ранніх християн відображали суспільну значущість Христа, адже він
