«І бачив я звірину...» - Віктор Васильович Савченко

двічі про очі: «повні очей спереду й ззаду», та «а всередині повна очей». В тілі людини очі — це вікна, крізь які нематеріальна сутність її дивиться на матеріальний світ. Щось подібне, мабуть, існує і в потойбіччі. А тільки ті очі бачать як вчинки людей, так і їхні наміри. Зрештою із вчинків і намірів окремих людей тчуться події в земному суспільстві. І вчинки, й наміри, й події фіксуються в книгах чотирма тваринами. Коли ж приходить час огляду всього скоєного в земному й небесному світах, на стіл Сидячого кладуться книги добрих і лихих вчинків. До того він був творцем, тепер — суддя на престолі — він один, немає вже ні тварин, ні старців і «від лиця Його втекла земля й небо, і місця для них не знайшлося.» За столом, де сидить суддя, немає місця для підсудних.

А тепер перейдемо до 14 стиха: «Смерть же та ад були вкинені в озеро огняне.» Мається на увазі не та смерть, якою вмирає людина, зістарівшись, а насильницька. Ад — страждання, тортури. За обома цими словами стоять сутності, що чинили «смерть» і «ад». Вони помруть двічі — перший раз земною смертю, другий — в «озері огнянім».

«І розгорнулись книги, і розгорнулась інша книга, — то книга життя.» «Книги» — списки тих, кого судитимуть, «книга» — списки тих, кого суд не визнає винними і дозволить жити як у вигляді сутностей, так і у вигляді людей землі. Тобто людство буде піддане селекції на рівні душ. І їх зостанеться значно менше, адже імена суджених записані в книгах (множина), а ті, кому жити дозволено буде — в книзі (однина).

«І суджено мертвих за вчинками їхніми.» «Мертвих» — померлих земною смертю, праведних і грішних. Прижиттєві вчинки їхні ретельно фіксувалися (записувалися до книг).

«І дало море мертвих, що в ньому, і смерть і ад дали мертвих, що в них.» «Море» — людність (може бути людність імперії чи людність слов’янського світу — Гога й Магога). Ці слова можна прочитати ще й так: «І дала людність небу душі людей, що повмирали своєю смертю, і дали небу репресивні сили (армія, поліція, мафія — структури, на які багата буде тогочасна держава), душі людей, що повмирали насильницькою смертю чи від тортур.» І всі вони — великі й малі «стояли перед Богом». «І розгорнулися книги…» «І суджено мертвих за вчинками їхніми.»

11. Майже всі пророцтва Тори й Старого Заповіту стосуються долі симітичних народів та тих, хто з ними були в якихось взаєминах — добрих чи лихих. Тора — це програма, написана, як вважають євреї, зі слів самого Бога.

Чи на всі віки у цій програмі ключову роль відведено іудеям, симітам? І хто такі симіти?

Це діти Сима, одного з трьох Ноєвих синів. Авраам був дев’ятим у геніалогічному ланцюгу симових нащадків. Не зайве навести всіх попередників Авраама. Це: Арпахшад, Шелах, Евер, Пелег, Реу, Серуг, Нахор, Терах, Авраам. Йому — дев’ятому судилося укласти угоду з Богом. Це його Бог розмножив у цілий народ і виділив йому землю ханаанську. Мабуть, мається на увазі земля четвертого нащадка Хама — Ханаана.

У Ноя було ще двоє синів: Яфет і Хам. Ці двоє, як і Сим, народилися до потопу. А після потопу стали родоначальниками цілих народів. Так Яфет, середній з братів, дав життя сімом синам, з яких потім пішли відповідні народи. Хоча всіх синів було значно більше. Слово «яфет» означає білий, світлий.

Яфет і Сим, на відміну від наймолодшого Хама, були улюбленими дітьми батька. І ось чому. Ной, який по потопі вирощував виноград, якось був упився вина «та й обнажився усередині свого намету. 22 І побачив Хам наготу батька свого, та й розказав обом братам своїм надворі. 23 І взяли тоді Сим та Яфет одежину і поклали обидва на плечі свої, і позадкували, та й прикрили наготу батька свого. Вони відвернули дозаду обличчя свої, і не побачили наготи батька свого. 24 Ной витверезився від свого вина, і довідався, що йому був учинив його син наймолодший. 25 І сказав він: «Проклятий будь Ханаан, — він буде рабом рабів своїх братів! 26 І сказав він: «Благословенний Господь, Симів Бог, — і хай Ханаан рабом буде йому! 27 Нехай Бог розпросторить Яфета, і нехай пробуває в наметах він Симових, — і нехай Ханаан рабом буде йому!» (Буття, гл.9).

Як уже мовилося, Ханаан це земля і люди, що її населяють, — володіння четвертого Хамового нащадка. Напевне, Ной не мав права чи не смів позбавити наймолодшого з синів батьківщини, але прокляття своє зробив пророцтвом.

Отож яфетичні народи ведуть родовід від середнього Ноєвого сина. Тобто це така ж давня група етносів, як і симіти.

На 5509-му році симітської історії (або в наближені роки) народився чоловік, який згадав про нащадків ще одного сина Ноя — Яфета. І став пророкувати на них. До Старого Заповіту було долучено Новий Заповіт, а його вінчає велике пророцтво — «Об’явлення св. Івана Богослова».

Різниця між нащадками Сима і Яфета в тому, що перші, завдяки своїм суворим герметичним законам, більше зберегли чистоту крові пращурів ніж другі. Хоча стверджувати це не можна. Єгипетський та вавілонський полони, римська неволя не могли не накласти відбитка на генетику цього етносу. Просто тут асиміляція відбувалася з людом такої ж, південної, крові, зокрема зі спорідненими мешканцями землі Ханаана.

Отож на початку першого тисячоліття нашої ери, в час, коли наближався термін здійснення найстрашнішого пророцтва для Симових нащадків (зруйнування держави Ізраїля, Єрусалима, Храму, депортації всього народу), Бог згадав про Яфетових дітей. Було створено віру для них — християнство.

12. Вищенаведене — тільки перший чи другий план Книги Буття, за ієрогліфічними знаками якої криються найбільші таємниці світобудови. Її, як і інші чотири книги, написав давньоєгипетським письмом жрець і посвячений Мойсей. Це письмо відрізняється тим, що кожне його слово має три значення: звичайне (часом матеріальне), символічне (ідейне) та ієрогліфічне — таємне, пов’язане з ієрогліфами або ж, у нашому розумінні, з кожною літерою слова. Це — останнє можна збагнути, лише написавши слово. Більшість іудеїв розуміли тільки матеріальний план Книги. Символічний же і ієрогліфічний — передавалися