Мій бос. Лише тимчасово - Марі Керімей

- Та от думаю, як я ненавиджу сюрпризи. І довго нам летіти? -

- Годин 15 - спокійно промовив Олексій, а в мене очі на лоба полізли. Так далеко - Так, що там є спальня. Можеш піти поспати. 

-Ні... Я буду тут - втомлено промовила. 

 Весь політ я просиділа майже не рухомо і дивилася у вікно. Дуже вже я хвилювалась.  І не дарма. Коли ми пішли на посадку я побачила рідні землі й скосилася на Олексія. Він це помітив.

-Щось не так? Ти якась бліда - занепокоївся він. Тримаючи мене за руку. 

-Ти живеш у Нью-Йорку? Тобто твої батьки? - відкрила я від подиву рота.    

-Так, а щось не так?

- Просто я думала ти з України.

- Чого ти так хвилюєшся? - запитав він у мене. А я й сама не розуміла. Може боялась зустрітися з Девідом. Хто його знає, як я тоді вчиню.      

- Тоді тобі доведеться познайомитись і з моїми батьками - лише промовила я тяжко видихнувши. Мої батьки ще не знають ні про  вагітність, а ні про Олексія. Але все ж доведеться їх знайомити. 

- Авжеж - усміхнувся він.

Ми їхали на машині, яку нам приготували батьки Олексія. Проїжджали такі рідні квартали. Я так скучила за рідним містом.  Під'їхавши до величезного будинку. Я почала ще сильніше нервувати. Але Олексій наче завжди мене відчував. Стис мою руку у своїй і прошепотів на вухо: 

- Не хвилюйся я поряд. 

Коли ми зайшли в середину я була приємно вражена все було так зі смаком. Олексій повів мене за руку до вітальні й притримував за талію. В мене в той час так трусилися коліна, що було нестерпно навіть йти.

Коли ми дійшли до вітальні й повстали перед оточуючими людьми. Я ще більше почала нервувати... Тому схопилась міцніше за Олексія.

-Маріанно! ... 

Ну що скажете на таку главу?  Вирішила вас порадувати. Думаю ще одну написати. Сьогодні, якось по особливому хочу писати. Це напевно завдяки вам. Дякую мої любі.