Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

— А тепер ось що я вам скажу.

Я показав хлопцям, щоб ішли за мною:

— Ми обійдемо й подамося на інший бік, — пояснив я їм.

— Я не хочу, аби вони тут вешталися, — промовила білявка. Вона підвелася, дівочі груди стирчали з купальника як два великі дорожні конуси. Її губи були пухкі та червоні. Вона потягнулася до пляшки з пивом.

— Ви чули, що вам сказали? — вів далі Інґдал. — Зникніть негайно.

— Це ви зникніть, — відповів я. — Ми живемо у вільній країні.

— Хто ці малі зануди, Моррі?

— Аріель Драм — сестра оцього.

— Аріель Драм? — її обличчя скривилося так, ніби білявка з’їла бутерброд з коров’ячим лайном. — Ця лярва?

— Вона не лярва, — випалив я їм у відповідь, хоча й гадки не мав, що воно означає.

— Ти, невеличкий шматок мотлоху, — гаркнув Інглад. — Те, що її полірує багатійко, ще не означає, що твоя сестра не лярва.

— Ніхто її не полірує, — відповів я Моррісу, скрутив кулаки і підійшов ближче. — Сама ти лярва, — кинув межи очі блондинці.

— І ти дозволиш цій дрібноті ображати мене, Моррі?

Інґдал підвівся, він був босий. Худий і білий, як дріжджове тісто, парубійко. Проте він був на голову вищий за мене і, скоріш за все, з’їв собаку в усіляких бійках. А бажання розгепати мою голову в Морріса хоч відбавляй. На хвилі паніки на думку спало два виходи з ситуації. Перший — просто втекти, а другий… Саме так я тоді і вчинив. Опустивши плечі, я щосили штовхнув Морріса Інґдала. Удар припав прямісінько в живіт. Мої п’ятдесят з гаком кілограмів навалилися на Морріса і скинули з виступу. У воду летіли разом. Я швидко виплив, виплюнув з рота воду, миттю підплив до каменя й виліз, не давши Інґдалу анінайменшого шансу спіймати мене. Стрибнув до хлопців й обернувся, чекаючи, що Морріс уже стоїть позаду. Але його не було. Інґдал і досі не виліз із води, він відчайдушно молотив руками по поверхні.

— Він не вміє плавати, — кричала нам білявка. Вона стояла навколішках, зігнувшись над водою. Її груди трохи оголились, і на мить ця картинка мала набагато більше значення, ніж доля Морріса. Наступної хвилини Джейк дістав суху вербову гілляку завдовжки щонайменше два метри і подав мені. Я схопив її і, підскочивши до краю каменя, простягнув її Інґдалу.

— Хапай її, — закричав я йому.

Очі Морріса збіліли, руки лупили по воді і розбивали її поверхню на діаманти, що розліталися вусібіч. Він глухо кашляв, я боявся, що Інґдал втратив здоровий глузд і не зможе себе врятувати. Проте йому вдалося вхопитися за кінець гілки. Я тягнув, дівчина тримала палицю і волокла разом зі мною. Урешті-решт, гуртом доправили Морріса до плити, точку опори було знайдено. Він деякий час сидів у воді й обіймав камінь аж поки не відновив дихання. Далі почав повільно підніматися на поверхню. Урятований виліз на плиту, де стояв я увесь мокрісінький. Вода капотіла з шортів, футболки й кросівок. Усі завмерли й мовчки на нас витріщалися. Він дихав глибоко та уривчасто, в очах ще й досі читався відчай. Морріс прибрав довге чорне волосся з обличчя.

Він кинувся до мене. Обома руками розгнівано вп’явся в футболку, скрутивши тканину так, що з неї потекла вода. Його губи були міцно-преміцно зціплені, і те, що він міг іще при цьому щось говорити, справляло враження:

— Я тебе зараз уб’ю.

Я поглянув у його обличчя — лиховісні темно-блакитні очі були сповнені люттю. Я не мав жодного сумніву: це останні хвилини мого життя.

— В-в-відпусти його, — верещав Джейк.

— Відпусти його, — кричали товариші.

— Моррі, не треба, — гукала блондинка з магнетичними грудьми. Не отримавши відповіді, вона підійшла ближче і притиснулася до нас обох. То був такий собі маневр, аби розборонити нас із Моррісом. Нереальна мить. Смерть дихала мені в обличчя, а я відчував тепло та пружність дівочих грудей біля моїх плечей. Так, ніби за мить до загибелі небеса подарували хвилину раю. Мене це цілковито влаштовувало.

— Моррі, — вона муркотіла низьким голосом, що звучав, наче первісний спокусливий інстинкт для кожного присутнього тут чоловіка.

— Моррі, зайчику. Відпусти його.

В Інґдалі поєдналося безліч постатей. Неотесаний, збайдужілий, бездушний, самозакоханий, іноді розгублений та злий. Проте йому було дев’ятнадцять, і Морріс мав те, що підносило його над усіма нами, але саме через це він і впіймався. Я відчув, як його руки потроху опускаються, і він відпускає мою футболку. Інґдал зробив глибокий видих, схожий на той, що роблять коні, прочищаючи ніздрі, і відступив. Його дівчина і собі відійшла. Вона стояла в такій спокусливій позі, що Інґдал не міг відвести погляду.

І тоді настав мій зоряний час. Я знову вдарив і щосили штовхнув його. Він покотився назад, звалився з кам’яної плити і шубовснув у воду. Я стояв на краєчку і дивився, як він спльовує воду. Цього разу Морріс сам ухопився за каміння й потроху вилазив з води.

— Тікаймо, — крикнув я хлопцям. Ми щодуху накивали п’ятами з кар’єра. Мчали так, ніби за нами гнався