Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

— Що ви зробили з фото?

— З яким фото? — він скоса глянув на мене.

— Тим, яке знайшли в кишені мертвого.

— А тобі яке діло?

— Просто цікаво. Коли ми його ховали, ніхто не знав його імені. Я подумав, можливо, фотографія допомогла б.

Він поставив пиво на підлогу:

— Ти комусь розповідав? Про мене?

— Ні, сер.

— Чому ні?

— Не знаю.

— Ти думаєш, це я доклав рук до його загибелі?

— Ні.

Він витріщився на мене. Я не рухався, в руках грілась склянка з шипучкою. Нарешті він спитав:

— Ти хочеш фото?

— Можливо.

— Що ти з ним збираєшся робити? Віддати поліції?

— Можливо.

— А коли вони запитають, звідки воно в тебе, що відповіси?

— Скажу, що знайшов біля естакади.

— У місці, де тобі заборонено вештатись?

— Мені можна.

— Доул про це іншої думки.

Я подумав, що Денні доповідає дідові про мої походеньки. По спині побігли дрижаки.

— Я чув, ви сиділи у в’язниці.

— Хто це тобі сказав?

— Чув та й годі. Це правда?

— Лише частково.

— Чому частково?

— Ти чув причину, чому я там опинився?

— Ні.

— А решта і є тим самим «чому»?

— Ваша правда, чому?

— Wo iyokihi.

— Що це означає?

— Це означає «відповідальність». Ми, хто належить до народу сіу, несемо відповідальність за те, аби наше минуле не паплюжили брехнею, яку верзуть білошкірі й намагаються втокмачити і нам. Ти чув про повстання в Дакоті проти білошкірих у 1862?

— Звісно. Ваші люди атакували Нью-Бремен та вбили чимало місцевих жителів.

— А знаєш, чому вони це зробили?

Правду кажучи, я не знав. Однак був більш ніж переконаний, що це було їхньою буденною, звичною справою. Але цього я не озвучив.

— Нашим людям не було чого їсти, — вів Редстоун. Білошкірі незаконно заволоділи нашими землями, забрали траву на корм тваринам, зрубали дерева, аби побудувати собі житло. Полювання було нашим останнім шансом вижити. Врожай того літа був поганий, а зима тяжка, занадто тяжка. Ми попросили в білошкірих їжі, вони пообіцяли її дати. Усе це закріпили угодою, яку ми підписали. А знаєш, що потім почули у відповідь попухлі від голоду люди? «Їжте собі траву». Звісно, ми боролися. Ми боролися за їжу. Ми боролися, бо угоду було порушено. Ми боролися, бо відмовлялися бути під чобітьми в білошкірих. Чоловіка, який порадив нам їсти траву, вбили. Наші воїни напхали йому повен рот тією травою. Це буда марна спроба, оскільки у ворога були солдати і зброя, гроші й газети, що красномовно писали брехню. Кінець кінцем, наші люди втратили все, що мали, а потім їх вислали. Тридцять вісім наших воїнів повісили за один день. Білошкірі дивились на це і раділи.

Я не знав, у що вірити. У школі повстання описували геть інакше, проте я готовий був поставити під сумнів усе, чим нас там «годували». Це місце мені ніколи особливо не подобалося. До шеренги учительських улюбленців мене не записували. Подейкували, що я ставлю надто багато запитань, які до того ж іноді ще й звучать зневажливо. Батьківські збори завжди таїли неприємні несподіванки для старих. З Аріель та Джейком усе було інакше. Їм завжди діставалася лише похвала.

— Який стосунок має ця історія до тюрми? — поцікавився я.

Дід Денні допив пиво, встав, підійшов до невеличкого холодильника в кутку кімнати й дістав ще одну пляшку «Брендта». Він відкрив її та зробив чималий ковток. Це вперше я бачив його на повний зріст так близько. І зрозумів, який же він дебелий та дужий. А це навіть попри свій вік — йому було щонайменше шістдесят. Він витер рота величезною рукою кольору вицвілої цегли.

— Я говорив правду. За це мене записали в порушники спокою і посадили до в’язниці.

— В Америці людей не ув’язнюють через те, що вони не дають іншим спокою, — кинув йому у відповідь.

Редстоун витріщився