Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Я пішов у дім, трохи постояв на порозі кухні. Джейк і Лайза були цілковито заклопотані прибиранням полиць. Я запитав, чи можу чимось допомогти, однак брат пояснив, що вони й без мене дають раду. Лайза, помітивши мене, роздратовано замахала руками і вигнала з кімнати. Я вийшов. Понудився ще трохи у вітальні, помилувався почесною грамотою на стіні. Еміль привіз її з музичного фестивалю у Відні, його ім’я було сріблом викарбуване по центру. Крізь вікна вітальні, що виходила на ґанок, долинав голос Брендта. Він командував, тато переміщав фігури. Далі батько мовив:

— Емілю, ще зовсім недавно ти казав, що почуваєшся щасливим. Що трапилося?

— Трапилося? Я напився скотчу, а потім не розрахував дозу снодійного. Це випадковість. Присягаюся.

— Я не вірю. Ніхто не вірить.

— Натане, мені абсолютно байдуже, у що віриш ти й решта народу.

— Нам не байдуже, що з тобою.

— Якщо це так, то навіщо ти починаєш?..

— А якщо ти знову вип’єш завелику дозу снодійного?

Брендт довго сидів мовчки. Чутно було Джейків сміх на кухні, стукіт пальців Аріель по літерах на машинці, далекий гуркіт поїзда, що, наближаючись, мчав коліями вздовж річки. Потяг пролетів зовсім близько, будинок аж затремтів. Еміль промовив:

— Мені не стане мужності на ще одну спробу, Натане.

— Але навіщо? Емілю, нащо взагалі це робити?

— У тебе таке щасливе життя. Як тобі таке пояснити? — Брендт гірко засміявся.

— Але в тебе є своє щастя, Емілю. Наприклад, музика. Хіба це не велике благословення?

— Якщо почати порівнювати, то важить вона геть мало.

— А що переважує її на іншій шальці терезів?

— На сьогодні з мене досить шахів, — уникаючи відповіді, сказав Брендт. — Я хочу відпочити.

— Емілю, поговори зі мною.

— Кажу ж, із мене досить.

Я почув, як він підвівся і пішов до дверей.

Я хутко повернувся на кухню. Джейк стояв геть запорошений борошном, а Лайза розкачувала тісто на великій дошці для хліба. З вітальні долинув татків голос:

— Хлопці, нам уже час іти додому.

Брат щось жестом пояснив юній Брент. Вона засмутилася, проте кивнула — все зрозуміло, хвилюватися нічого. Джейк обтрусив одяг і підійшов до мене.

Еміль Брендт стояв у вітальні, склавши руки на грудях, і з нетерпінням чекав, коли ми підемо. Ми з братом попрощалися, у відповідь нам дістався лише короткий кивок. Ми підійшли до батька, він стояв біля виходу, притримуючи скляні двері.

— Я молитимуся за тебе, Емілю, — сказав тато.

— Не витрачай намарне сил та часу. Від того мені легше не стане, Натане.

Утрьох ми повільно рушили до «Паккарда», далі я попросив:

— Тату, ми з Джейком можемо піти додому пішки?

Джейк кинув на мене допитливий погляд, проте ані пари з вуст.

— Добре, — відповів батько дещо розгублено. Він іще раз глянув на будинок Брендтів. Я був упевнений: татко саме обмірковував тривожну розмову з другом.

— Тільки не вештайтеся по місту без діла, — наказав він нам, сів у машину і поїхав.

— Чого пішки? — нив брат.

— Є справа біля річки. Маю дещо перевірити. Ходімо.

Стояв спекотний вологий день. Ми продиралися крізь бур’яни пагорбом униз, ближче до колій. Перед нами стрибали коники, скаржилися і щось собі дзижчали комашки. Джейк скиглив їм у тон:

— Куди ми йдемо, Джейку?

— Ще трішки — і побачиш.

— Сподіваюся, щось хороше.

Ми перетнули колії, потім проминули шеренгу з тополь, уперлися в річку і почимчикували в напрямку міста. Коли наблизилися до піщаної смужки, вкритої очеретом, Джейк почав звертати. Я продовжував рухатися прямо.

— Куди ми йдемо?

— Я ж сказав, зараз побачиш.

Брат нарешті зрозумів, куди я зібрався. Він відчайдушно захитав головою:

— Френку, не варто цього робити.

Я підніс пальця до губ і попросив його помовчати. Я щодуху помчав, продираючись крізь очерет. Джейк кілька хвилин вагався, дивлячись на мене з берега, але зрештою побіг слідом. Біля відкритої місцини я присів і навкарачки, як тваринка, поповз далі. Брат зробив те саме. На галявині нікого не було. Навіс був порожній. Цілісіньку