Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

– А коли б він з'явився? – спитав я.

– Не доведи господи! – мовив Скиба. – Я ще хочу, пане канцеляристе, зробити такого спотикачу з м'яти, який ми пили у попа!

9

Нас очікував у дворі Лук'ян Кнуренко, стадник значкового товариша Нестора Федоровича, один із тих, котрі пили з убитим. Був високий та худий, і все в ньому було довге: руки, ноги, голова, ніс та шия. Коли ж звівся з призьби, ми відразу ж змаліли і задерли голови, щоб побачити його мале обличчя. І тільки коли зайшли в хату й порозсідалися по місцях, я помітив, що він ще молодий.

– Скільки тобі років? – спитав я.

– Двадцять два, – відповів Лук'ян.

– Розказуй, що знаєш, – наказав Іван Скиба і прикрив долонею рота – після обіду мав звичку поспати.

– Хіба я що знаю? – протяг Лук'ян, заклав руку за шию й зашкрябав потилицю. – Хороба його знає, що там приключилося…

– А ти таки не знаєш? – зіронізував Іван Скиба.

– Та де! – заговорив поволеньки Кнуренко. – Пішов я ото з товаришами своїми, двома стадниками Іваном та Михайлом, лишивши стадо, в неділю це було рано; так от, приїхали ми сюди, в село, самі знаєте, в полі згага змучує, і знамірилися просто в шинок до рудівського козака Лук'яна Поповича…

Мчали через луку на конях, гонені спрагою, коні розбивали копитами калюжі, що позбиралися між трави від учорашнього дощу, навіть не розмовляли, а тільки острожили коней. В обличчя било туге, вологе й прохолодне повітря, і вони очі видивляли – пасли поглядом хати, що визирали з зелені. Потім вибігли на дорогу, і на мент покрила шлях за ними руда курява, і саме в цій куряві з'явилося червоне кружало, від якого раптом засвітилася й затремтіла вода в ставу, повз який проїжджали. Відтак попереду побачили три постаті, які йшли, черпаючи личаками червонясту куряву, а що одного з них знали, то спинили різко коней, і потонули всі в рудій хмарі. Біда повернув до них голову, блиснув молодими зубами, і його голос у ранковій тиші зазвучав напрочуд лагідно…

– Вони йшли до Поповича в шинок, – сказав Кнуренко. – Випили ми дві кварти, і я залишив їх у шинку тверезих, а сам поїхав додому.

– Довго був удома? – спитав Скиба.

– До обіду. Пообідав і знову поїхав до стада.

– І більше того дня сюди не вертав?

– Чого ж… Приїжджав вечеряти. Але, повечерявши, не бавився і знову до стада поїхав, нікого, крім домашніх, не бачивши.

– А Кочубей і Михайло?

– Ті до стада в понеділок приїхали, а де ночували й були, не розпитував.

– Хто може посвідчити, що було саме так?

– Товаришів моїх, стадників, попитайте, – сказав спокійно Кнуренко.

– Чи знаєш, що одного із тих чужих убито?

– Знаю, – просто відповів Лук'ян. – І посильний ваш оповів, і, доки селом їхав, не один розказав…

Подивився на нас простим і чистим поглядом, і я подумав, що не лукавить цей чоловік. Ми ще поїдемо до них у стадо і розпитаємося, так само питатимемо і його домашніх, але це нам нічого не вияснить. Цей чоловік світився перед нами, як джерело. Був покритий, як і всі, рудуватим пилом, адже той осідав на нього не день і не місяць.

Мені раптом подумалося, що вбитий і справді був тут чужий. Свідчила про те неприродно біла його одежа, здавалося, не ходив він цими шляхами і не пив цієї куряви. Мимоволі провів рукою по своїй одежі: на ній також висіявся рудуватий наліт. Вони живуть тут, місцеві мешканці, не рік і не два, і цей пил просочується в них, як вода. Земля поступово наповнює кожного з нас, подумалося мені, недаремно під старість людина тьмяніє. Так ми готуємося поступово перетворитись у землю, хоч виходимо на світ, наче квіти, чисті й непорочні…

– Досить на сьогодні розпитів, – сказав Скиба, шумно встаючи. – Піду-но я до попа на пасіку.

Він розім'явся, пройшовся покоєм, змахнув кілька разів руками, наче проганяючи дрімоту, тоді кивнув нам і пішов до дверей, у яких нещодавно зник сухий і довгий Кнуренко. Дячок Стефан заворушився й собі, тоді встав і подибав до діжечки в кутку. Набрав води й урочисто потримав кухлика в руці.

– Вип'ю водиці з підтрубної криниці, – сказав і приклав до рота.

– Пам'ятаєте, як у Лазаря Барановича, пане Власе, – сказав я. – Кварту чи пієш, а кварту – то повну!..

– Ми гаразді до того й до оного, – підхопив Стефан, сідаючи на лаву. – Співаємо кварту й п'ємо несогірше. Біда тільки, коли нічого пити.

– Маєте рацію, пане Власе, – сказав я. – Але перш, ніж добре заспівати, треба кварту повну спорожняти…

– Чи ж погано я її спорожнив? – спитав Савич, примружуючись.

– Маю на думці інше, пане Власе, – сказав я. – Чи не навідатися нам часом до В'юцки Безкровної? Хотів би вашу милість уконтентувати!..

– Святе діло мовите, пане канцеляристе, – сказав дячок. – Тільки боюся я В'юцки…

– Пане Власе! – вигукнув я. – Ви не остигли до кохання?

– До кохання остигає тільки мертвий, пане канцеляристе, – сказав поважно дячок.

10

Я також не переставав думати про В'юцку. Відколи пішла, блимнувши заклично, відчував її побіч, наче лишила незримий свій дух. Тінь чи запах – неосяжну присутність, розлиті в повітрі часточки. Кожен з нас, думав я принагідно, розтрачує отак себе, розсипаючись по світу. Ті часточки живуть ще довго, як світло, пролите в темінь і загусле. Вони у вічному русі, снуванні й обертанні; можливо, мій сьогоднішній настрій – похідне такого розпорошення, їх довкола нас багато, бо з багатьма сьогодні ми спілкувалися, але найбільше часточки двох відчувалися й непокоїли: відчуття вбитого, якого я й зараз виразно бачу, – мертві тим і приходять до живих, що здатні отак розпорошуватися, і відчуття жінки. Я думаю зараз про мертвих, які сіють частки, як небо мжичку, наповнюючи простір, у якому існували, – нагадують про зникле тіло й відлетілу душу. А може, подумалося мені, душа і є таке розпорошення? Душа, яка стогне, волає, й просить, і прагне подолати чорну прірву небуття, в яку падає? Стигне кров при думці про таке, крижаніє погляд і кривавиться серце. Можливо, через те й сірий спокій, що його ми відчуваємо, і є присутність у кожному з нас убитого? Цей тік смерті пригнічує, хоч з ним віковічно примирений чоловік, а відчуття часток іншої істоти чи не є сокровення на противагу смерті? Але існує інший сакрамент, животворний і світлий, – це відчуття часток істоти іншого складу й іншої будови. Жінка входить у нас як надія і як