Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

У Лук'яновім зорі засвітився той-таки сірий спокій, що так вражав сьогодні мене.

– Підпишіться за мене, пане Стефане, – попросив вія дячка Савича, і той, сполохнутий, різко звівся на ноги, аж хрумкнуло йому в колінах.

– Хто в Рудівці шинкує ще? – спитав Скиба, натоптуючи люльку.

– Андрій Хвостенко, підсусідок пана Огроновича і В'юцка Безкровна, шинкарка пана Маркевича, – сказав по дорозі до столу дячок Стефан.

5

Дячок був невисокий і тонкий, перетягнутий у стані поясом, обличчя його помережане зморшками, але очі світилися по-молодечому – єдині очі, у яких не було сумрявого сірого спокою. Я відчув до нього приязнь і знову використав нагоду, коли наблизився до мене, щоб завести легку балачку:

– Значить, училися, пане Савичу, в Києві?

– Певне, як і ваша милість, – блиснув очима дячок.

– До якого класу дійшли?

– Кінчив поетику.

– Значить, у вас є, пане дяче, книжиця з віршами? Дячок звів на мене трохи насторожені очі.

– Книжиця з віршами у мене є, – сказав спроквола. – Але ж чи вам, пане канцеляристе, те цікаво?

– Я теж дійшов до філософії, – мовив я, – ще й провчився на ній цілий рік. Після того рушив, як і ви, шукати місця прожитку. Так само колись учинив мій батько Остап і дід мій, неспокійна душа, Ілля Турчиновський. А питав я, пане Савичу, від того, що і в мене є книжиця з віршами та всілякими записами, ми могли б при добрій нагоді та згоді ними обмінятися…

Але дячок не встиг відповісти мені, бо зайшов Андрій Хвостенко. Під час нашої з дячком розмови Іван Скиба подрімував у кутку за столом – наш інтерес йому був чужий. Коли ж зайшов Хвостенко, він знову набрав урядової постави.

6

– Були вони в мене, аякже, – сказав Огроновичів підсусідок. Говорив швидко й викидав із себе слова, наче випльовував круглі камінці. – П'ятеро чоловік було: пана судді стадник Кочубей, значкового товариша Федоровича стадник Михайло, ще й коровник пана Дмитра Маркевича Хома Біда, звісно, і той убитий з товаришем, хто зна, як їх і звуть. Сиділи вони до полудня.

– Багато випили?

– Та сім кварт, по три копійки за кварту. За них мені Біда й хустку гранатово-рябу застановив – хустка на двадцять копійок.

– Ну а коли випили?

– То й пішли від мене. Хвоста тобто, десь, як по правді сказати… ополудні! Еге ж, пішли собі, а мені яке діло куди? Я так і жінці своїй сказав: яке мені до того діло, кхе! Заплатили чи б то заставу лишили, то й гаразд!

– Не сварилися поміж себе?

Андрій Хвостенко поставив супроти наказного сотника нетямкуваті оченята, начебто питано щось дивне.

– Ні, не сварилися, – категорично відказав він. – І більше в мене не були…

Я помітив, що в Андрія Хвостенка, чи Хвоста, як його прозивали, дивної барви волосся. Мало воно рудуватий відлив, так само, як і його одежа. Такого кольору була й гранатово-ряба хустка, яку заставив Хома Біда, – це була барва цього рудого краю. Село теж звалося Рудівка, бо все навколо таки й справді випромінювало рудизну: земля, хати й люди. Навіть солома на стріхах виглядала не як скрізь – росла на червонясто-синій землі й набиралася тої барви ще на ниві.

Мені захотілося прогулятися селом, а затим вийти і на ті порожні й чудні поля. Хотілося пильно придивитися до них, бо не полишала мене думка, що вони – це спина смертельно пораненого чоловіка, а водночас – манливе, хитливе багно, з якого виглядає безліч затамованих, але й зірких очей. Від тих очей струмить, як світло, сірий спокій, що помітив я його, ступивши на цю землю. Можливо, він ставав манівною силою, що раптово приголомшує людину і примушує її наближатися до себе. Сплутує волю, притьмарює мозок, і людина починає йти, не маючи сили спинитися. Йде вона доти, доки не ковтне її червонясто-синя барва і доки не почне нею упиватися, як упивається все тутешнє зело й живність. Через це, подумалося мені, всі люди тут навіть ув одежу рудувато-синю вдягаються, через те у них так дивно пригашено погляди – вони з іншого світу, і нам з Іваном Скибою тут незатишно. Я мимовільно пригадав молодицю, котру бачив, коли виглядав у вікно, – щось було у ній незвичайне. Щось таке, від чого серце моє зіщулилося, і відчув я невиясний біль – прошив він мене наскрізь. Від того з'явилося незбагненне й безпричинне почуття вини, хоч не мав би я почуватися винуватим. Але жінка повернулась у мій бік і позирнула на мене очима, які й досі стоять переді мною.

– Сумирна нині погода, – сказав Іван Скиба, позіхаючи й хрестячи при цьому рота. – Знаєте, панове, що добре на цю погоду? Кусака, щоб було якнайбільше перцю. Як на кого, але мене цей напій вельми бадьорить.

– А полинівка, ваша милість? – озвався Стефан Савич. – Полинівка, гадаю, була б несогірш!

– Ні, ні, саме кусака, пане дяче, – трохи нетерпляче сказав Скиба. – Повірте мені, я вже на цьому ділі вовка з'їв. Чи не так, пане канцеляристе?

– О так! – поспішив згодитися я. – Як на мене, ваша кусака надто вже люта!..

– А що я кажу? – розреготався Скиба. – Саме її й треба, щоб за такої погоди не заснути.

7

Шинкарка пана Дмитра Маркевича В'юцка Безкровна була чимось схожа на ту молодицю, котра несла воду, але очі мала веселі, а обличчя задерикувате. Побачивши її, дячок раптом почервонів, як варений рак, і це було зовсім незвично для цього вже немолодого чоловіка. Шинкарка була гарна. Пишна станом і ясна обличчям, мала матову, ніжну шкіру, яка в сутінку хати світилася, очі її – рудувато-сині, як і одежа, в яку вбралася.

– Нарешті я вас застала, пане дяче, – сказала В'юцка, забувши про нас, урядових осіб. – Обіцялися заплатити борг, а не віддали. Заявляю тут перед панами урядовими, що, коли не заплатите, позиватиму вас перед суд.

Вона казала це владним, грудним голосом, у якому пробивалися все-таки жартівливі нотки, але Стефан Савич від тих слів поник і зів'яв, опустивши очі, і стояв нерушно, тільки правиця його спазматичне стискала й розтискала пальці, зрештою, дячок сховав ту руку за спину. По тому звів на шинкарку очі, і в них засвітилося стільки ясно-голубої печалі, що В'юцка не витримала й засміялася.

– А добре налякала вас, пане дяче?..

Стефан Савич дивився на неї болящими, засоромленими очима, коли ж раптом розгладилося