Жартівники - Мирослав Сивицький

— А наші, що вже можуть змагатися?

— Можуть! Правда, на призові місця не сподіваюсь, але у хвості не будемо…

— Гаразд, Василю, заявляй!

— Можна? — у двері просунулась голова повнуватого на виді хлопця, що був старостою шахового гуртка, котрий за браком серйозних суперників, уже з десяток літ поспіль грає у турнірах за листуванням.

— Заходь, Сергію, заходь.

— Здоров, Радіоль! — вітається він зі Смичаком. — Ще не спіймав в ефірі якої француженки, чи американки?

— Спіймав! Тільки нічим добратися. Може позичиш коня?

— А ти її до нас у гості запроси, у них же гроші кури не гребуть, мають за що роз'їздити по всьому світу. Га, Несторе Григоровичу, ото був клас! Наш Василь і француженка… Гляди тільки, аби не попалась чорна, як чобіт, та ще й з товстими, мов п'явки, губами… А я ось з чим до вас, Несторе Григоровичу. Філько тричі підряд пропустив турнір. То що з ним зробити? Виключити з секції, чи в не зіграних партіях поставити програш?

— Що з ним, може захворів?

— Де там! У танцювальний утік… Неоніла Прокопівна його переманила.

— Що вдієш, — зітхнув Нестор і подумав, що ще не один учасник, насамперед з хлопців, утече в гуртки, де керують близнючки. — А щодо Філька, ти шаховий кодекс знаєш? Ото й дій згідно з ним…

— І ще, останній тур я хочу перенести з неділі на середу, акурат випадає свято Спаса, й зекономимо кілька днів. Я хочу, аби в районі встигнули виписати класифікаційні квитки до 24 серпня. Щоб урочисто, під фанфари, їх вручити разом з присвоєнням спортивного розряду…

— Перенось… Щодо квитків, то мій клопіт, ти вчасно здай таблицю й фотографії. А щоб більше не втікали, скажи, що всім, під час свята будуть вручені призи. Як індивідуальні, так і колективні. Зокрема для вашої секції таким колективним призом будуть демонстраційні дошки, шахові столики та годинники. Коли ж наша секція займе бодай третє місце в районних змаганнях, їй призом буде комп'ютер. Це слово Біляка, а він слів на вітер не кидає…

— Оце клас!

— Ще щось у тебе є? Нема? Тоді, хлопці, йдіть, я ще попрацюю над сценарієм. Не забудьте, усі збираємося о восьмій у кабінеті художнього керівника.

— Пацанчики, привіт! — зіштовхується у дверях з хлопцями, секретарка директора радгоспу Стефка. — Одержали втик?

— Хто одержав, а хтось таки получить! — Сергій намагається ляснути дівчину по випуклому задку, та вона, вивернувшись, уникає ляпасу.

— Ну й прудкий! — сміється білозубе. — Моя тобі рада: запишися у секцію до Зоряни, бо до тридцяти горбатим станеш через оті шахи. Теж мені спорт!

— Ось, Несторе Григоровичу, — Стефка поклала на стіл теку, коли хлопці зачинили за собою двері. — Ваше «Четверте пришестя», вичитуйте в останній раз і можете шукати друкарню.

— Спасибі, дитинко! — Нестор цілує дівчину в щічку, розв’язує тасьми й дивиться на останню сторінку рукопису. — Ти про себе не забула?

— Ні, що ви! — весело блимає оком. — Я ж, заради безсмертя, і напросилась вам.

За характером відкрита, жвава, непосидюща Стефка, підійшла до пульта, клацнула вимикачем відеосистеми. На моніторі висвітилась кімната, де вів репетицію гурт «Тихий дощ»…

— Несторе Григоровичу, що це? — притишила гучність Стефка й кивнула на монітор, де, у два голоси, пісню вели Наталка й Павло.

— Нова Павлова пісня. Готує до свята.

— Павлова? — Стефка вимкнула монітор. — Що ж, працюйте, а я біжу, бо Павло мене зжере з потрухами. Спеціально заходив до мене у контору, й наказував, аби я часом не надумала спізнитися… Вам багато часу потрібно на вичитку? Як зробите, то передасте через Наталку, — вже у порозі усміхається непосидючка, грюкає дверима й лише луна погналася за нею довгим коридором.

Технічних помилок не було зовсім. Стефка справді була висококваліфікованою друкаркою і на сторінки, що лягали зі стосика на стосик майже без виправлень, любо було дивитися. Що там дивитись — милуватись.

У двері знову постукали.

«Життя, як на вокзалі, — Нестор заклав за голову руки й потягнувся. В очі потрапили стрілки годинника, виявляється він уже добрих дві години чопів над рукописом. Задоволене посміхнувся — понад усе любив такий час, такий настрій, коли працюється, і години мигтять, як шпиці в колесі. — Що ж, на сьогодні досить…»

— Прошу, — склав прочитані аркушики текстом до тексту і зав’язав папку.

Увійшла Зоя — староста «Проліску» — літературного гуртка, засідання якого два рази у місяць вів Нестор.

За два літні місяці, що проминули від їхнього знайомства, дівчина змінилась, аж наче подорослішала: бездоганні форми набрали ще більшої привабливості.

«Боже, як швидко квітнуть дівчата! — подумав з гіркотою. — І відцвітають! Змигне, спалахне, як зірниця в небі, і згасне оця благословенна пора, пора розквіту, й починає в'янути. Ламаються гнучкі форми, округлюються до колоди, й робиться з чарівного дива розбухла, з животом, як нецьки, дебелими, мов наповнені зерном сіви, грудьми, діжа…

Як же блискавично плине час! Як плине!! Здається що ото вчора, він разом з Гришею, милувався крізь вікно радіорубки бездоганним станом Нелі, а нині її тіло вже доточують черви…»

Хлопець аж здригнувся від такої картини, уявивши, як у колись гнучкому тілі, кишать ці слизняки.

— Добрий вечір! — весело вітається Зоя, й враз усмішка сповзає з лиця. — Що з вами, ви хворий?

— Звідки ти взяла?

— Вигляд надто кислий.

— Старію, дитинко, старію.

— Так раптово? З вами справді все гаразд?

— Все, Зоєчко, все. Я, мабуть, перевтомився. Зараз піду, поплаваю у басейні й поверну бадьорість.

— Підемо разом? — під вузькими пиявками брів, розквітлими блаватами, горять темно сині очі.

«Ось і цій, мабуть, лише натякни й піде, як мовиться, на край світу… Молодість, нічого не вдієш, — зітхнув Нестор, ще не вивільнившись повністю з полону попередніх нерадісних думок. — Це ж їй скільки зараз? Господи, на одинадцять літ молодша, і я вже для неї вуйко. Ти всім, отут, голубе сиз, уже вуйко! А ще трохи і не спам'ятаєшся, як дідом станеш…»

— Кави хочеш? — стріпнув з себе залишки оцих думок, і приязно всміхнувся оцьому юному, до того ж із задатками Божої іскри, створінню.

— Ні, дякую… Ви обіцяли перечитати мої твори. То вже маєте для цього час?

— Ох, Зоїнько, я вмерти, мабуть, не матиму його. Багато в тебе?

— Повістина й кілька оповідань… Ось — вже передруковані…

— Ще почекати можеш?

— Ні! Батьків товариш післязавтра їде у Київ. Нахваляється, що в нього ціла купа знайомих редакторів, і обіцяє неодмінно десь прилаштувати…