Жартівники - Мирослав Сивицький

То хто ж ота пара, котрій випала така честь першими у нововідродженому соборі, приймати Боже благословення на спільне довге й щасливе життя?

Молодий — син відомого далеко за межами області, талановитого нейрохірурга професора Іллі Кандиби, й молода — Антоніна, просто Тоня — донька мера міста. Акцією, що розпочнеться з хвилини на хвилину, зіллються воєдино два палких серця, і два потужних капітали — інтелект професора й ниций метал мера міста. Такої гармонії годі пошукати в нинішньому розтріпаному суспільстві.

У сонячному світлі сіро виблискує асфальт, тремтить гаряче повітря, і у срібному мареві танцюють дерева. Тиша, умиротворення, спокій.

Та ось, у глибині вулички, що простелилась сірою стрічкою під гору, з'явилась кавалькада машин Різнобарвною лавою влилась на передсоборний майдан і розтеклась піввіялом на ньому. Хряскіт дверцят, дзвінкий сміх, шум, гам і майдан затоплюється чорними хвилями костюмів, барвистістю строгих платтів і білосніжної непорочності весільної обслуги. У підніжжя крутих сходів, застелених килимовою доріжкою, що ведуть до храму, гуртуються гості. Наперед виходять молодята. Як дві, скупані у вранішній росі, зіроньки: поставні, милі, закохані. Мов голубки, у легких прозорих платтях, весільні дружки та подруги молодої. Оглядають, поправляють, ще мить і під урочистий спів, вони увійдуть у храм — ще різні, ще чужі, а звідти вийдуть з’єднані волею Божою у нерозривне ціле — сім'ю.

Тільки що це? На майдан влітає, кремового кольору «Мерседес» і, прокресливши на бруку темні сліди від різкого гальмування, розвертається Роман зводить на автомобіль очі й ледь не мліє: за кермом, як і того пам'ятного надвечір'я, сидить «іноземка». Хряснули дверцята і на брук майдану з машини виходить небаченої вроди дівчина з великим букетом пишних троянд і, елегантним, танцюючим — так ходять акробатки та балерини, кроком підпливає до молодої пари.

— Надю, ти-и!? — обрів дар мови наречений.

— Впізнав? — лукаво зоріють очі.

— Авжеж! — приходить в себе хлопець і сідлає свого коника. — Хіба можна, після такого приємного знайомства, забути отаке диво!.. Це — Надя! Я тобі про неї розповідав, — звертається до Антоніни, й знову до Наді. — Я відтоді, не перестаючи, тебе шукав, хотів вибачитись. Твоя подруга, що он у машині за кермом, підтвердить це… Ти ж сама розумієш, що то був всього-навсього жарт. То ж вибачай.

— Вибачаю, милий друже! І від щирого серця вітаю тебе й твою майбутню дружину з цією визначною подією у вашому житті. Гадаю, що цей гарний сонячний день запам'ятається тобі на віки-вічні! Прийми оцей букет і нехай він довго нагадуватиме про щасливі холостяцькі дні, — вона подала букет. Роман нахилився до дівчини, й цілуючи щічку почув, а може це тільки здалося, що хтось прошепотів за плечем: «Маю надто великий сумнів у цьому». «У чому?» — також запитав подумки. «Що будете щасливі,» — прошелестіла відповідь.

— А це, сестро, тобі, — звернулась Надійка до Антоніни й подала великий товстий пакет. — Дарую, теж від щирого серця.

— Що тут?

— Роман знає. Весільний презент! Дружній, у його стилі, жартик, всього-навсього…

 І поки Антоніна, з допомогою весільного дружби, розірвала цупкий папір пакету й видобула з нього кольорові фотографії, за «Мерседесом» і слід простиг. Глипнувши на перші відбитки Антоніна зойкнула, враз зів'яла, пачка фотографій вислизнула з рук і розповзлась по шліфованих каміннях пішоходу. Мов голодні шакали на падло, гості накинулись на знімки. Роман підняв одну й одубів! На світлині він лежав зовсім голий у широкому ліжку, на ньому зверху, теж без одежі, сиділа вершником добре скроєна красуня, і, закинувши голову, вмлівала від екстазу. Ще одна, не менш вродливіша, стояла біля ліжка навколішках, а він, заплющивши від блаженства очі, смоктав її гостроверху пипку…

«От тобі і яєчко! — майнуло дурне в голові. — От і розгадка твого полону! Бач, шельми, бач зарази, що вигадали! Що тільки вигадали!!» — і враз опам'ятавсь.

— Тоню, серденько! Це неправда! То брехня, шантаж… Повір, я тут не винен… Я тобі все розповім…

— Матері своїй розкажи! — дзявкнула приведена до тями Антоніна, зірвала з голови фату, пошпурила в лице Романові й побігла геть.

Вслід за нею шугнули два молодики з охорони мера, хряснули дверцята, захурчав мотор, і солодка мить блаженства на Канарах закуріла вслід «Тойоті» сизим димком.

— Ну, Надійко! Ну, сучко! — від безсилої люті стиснув Роман кулаки, аж пальці побіліли. — З-під землі видряпаю, з тамтого світу поверну, але за це ти мені заплатиш! Дорого заплатиш!!

Та даремно він кілька днів товкся у Триболях, розшукував на вулиці Сакко, розпитував у відділі культури — натрапити на її слід не вдавалось. У канцелярії училища підтвердили, що Сиволапка закінчила бібліотечний відділ, отримала вільний диплом, а чи влаштувалась на роботі й де, поки що не мають інформації. Як влаштується, то повідомить свою альма-матер…

Не раз, припаркувавши авто неподалік клубу «Зона ризику», аби було видно двері з написом «Службовий вхід», годинами спостерігав за усіма що входили й виходили, але навіть тіні Надійчиної, чи котроїсь з чорнявок там не з'являлось. Вициганював у матері грошей, купляв вхідні квитки, і як глядач, спостерігав за конкурсами у клубі, сподіваючись там побачити котрусь, як учасницю якого конкурсу, чи як обслугу — намарне! Мов крізь землю усі провалились!

34

— Розминка закінчена, всім спасибі! — скомандував Нестор, почекав, поки всі розсядуться на гімнастичних лавах. — Сьогодні опрацюємо основні блоки захисту, від ударів знизу, але спершу дозвольте представити вам нового тренера вашої групи Зоряну Боднарчук.

Всі враз скерували свої погляди в дальній куток спортивного залу, де, звісивши з купи матраців засмаглі, в коричневих босоніжках ноги, сиділа чорнява дівчина, що прийшла разом з Нестором, і під час їхньої півгодинної розминки читала книжку.

— На маєш! — косує оком на зугарну постать вчорашній солдат пограничної служби, міцної тілобудови парубок, і на гарний вид вибивається розчарування. — Ви це серйозно, Несторе Григоровичу? Та я її, як муху розчавлю ненароком, лише своєю вагою.

— Люблю відчайдухів! — Зоряна скидає босоніжки й виходить на килим. — Прошу до мене.

— Вибачте, дівчино, але я не хочу брати гріха на душу. Запросіть Тараса, він удвічі легший за мене.

— Свисни, Ванька, ти дурніший! — огризається Тарас. — Нахвалився, то йди і чави.

— Що ж, «єслі женщіна просіт», — парубок глибоко зітхнув, підморгнув товаришам і в перевалочку попрямував у центр килиму, зробив поклін і зробив основну стійку.

— Тебе як звати? — відповівши на поклін, цікавиться дівчина.

— Григорій. Просто Грицько.

— Скажи, Грицю, ти твердо засвоїв попередні уроки?

— Авжеж.

— Всім увага! Ми зараз нагадаємо основні