Жартівники - Мирослав Сивицький
— Заходь.
— Скажи, ти ще любиш свого сина?
— Не виляй, як собака хвостом, і кажи, що тобі треба.
— Сто п'ятдесят баксів.
— І коли ти вже вгомонишся? Мало тобі ще?
— Про що ти?
— Про те, що сам добре знаєш…
— Ти що, підслуховував?
— Вікно ж було відчинене.
— Тим краще.
— Що ти на цей раз збираєшся зробити?
— Нічого. Прагну подякувати за вдалі знімки.
— Битимеш дівчину?
— Та їй голову одірвати мало! Замість Канарів, я маю тухнути в оцій провінційній ямі.
— Сам винен! Я ж тебе, ще там, на дачі застерігав! Чекай, — раптом усміхнувся Іллярій, а тобі кого шкода: Антоніни чи Канарів?
— Таке зморозиш! Антонінами вулиці кишать, а Канари єдині.
— Я би цього не сказав.
— Чого?
— Антоніна поїхала стажуватись у Кембридж, а ти зв'язався з покидьками. А від них одна дорога, знаєш куди?
— Знаю, за грати. Від самої весни, відколи у тебе стався зсув по фазі, ти лише мрієш побачити мене за ґратами.
— Хіба я винен, що тебе туди невпинно штовхає якась сила… Ну, не вийшло з Антоніною, одружися з іншою, хоча б з отією ж Надійкою, і за такою дружиною не пропадеш… Мені, синку, вже не довго топтати ряст, а ти досі не маєш місця у житті. Я у твої роки…
— Наслухався я про твої роки… То даси мені грошей?
— Навіть і не подумаю!
— То як мені до неї свататись, коли навіть не знаю, де вона зараз? — міняє тактику Роман.
— Якби справді для серйозних намірів, я б тобі допоміг.
— Ти-и? — сміється Роман. — Усім відомо, що з отим центром у тебе поїхав дах, і для підтвердження цього факту тобі бракує лише впекти за грати рідного сина. А, зрештою, постій цікаво, як би ти це зробив?
— То моя справа. Але лише за однієї умови. Ти знайдеш у собі мужності визнати, що в першому раунді у вас була нічия, в другому ти програв, а коли не послухаєшся моєї поради, не порвеш з отими покидьками, й таки полізеш на рожен, тебе в третьому — просто нокаутують!
— З якими це ж покидьками?
— Як отой твій новий товариш, — Іллярій кивнув за вікно.
— Тамбовський вовк йому товариш!
— Тоді нащо водишся?
— Я помсти прагну, реваншу. Для досягнення мети всі засоби підходять. Послухай, батьку, — усміхається Роман. — Хочеш заробити сто п’ятдесят баксів?
— У кого, в тебе?
— Еге ж.
— Припустімо.
— Скажи мені її адресу й тобі не доведеться витрачатися.
— Нізащо.
— Тоді дай мені грошей.
— Не дам.
— Ні?
— Ні!
Роман різко розвернувся, хряснув дверима кабінету й пішов шукати матір…
* * *
У цю ранню пору бар «Бістро» ще був напівпорожній, й коли Роман переступив поріг, то зразу відшукав очима серед нечисленних відвідувачів, у дальньому кутку за столиком, патлатого ще з одним кремезним хлопцем.
— Ну що, приніс? — запитав патлатий, як тільки Роман плюхнувся у крісло біля столика.
— Про що мова!
— Знайомся, Герц — права рука Флібустьєра.
— Жора, — подав руку Роман приземкуватому з низеньким чолом, короткою стрижкою і глибоко посадженими очима кремезному парубійкові.
— Тут адреса й телефон, — підсунув вузеньку стрічечку паперу Герц. Роман поклав на стіл конверт. Герц, не перелічуючи заховав у кишеню, підніс угору два пальці й біля столику з'явився усміхнений офіціант.
— Васьок, «Президента», закусон і кльову музику…
Після третьої чарки склали угоду: цієї суботи соловейки нанесуть візит у КСК, а там — Герц навіть руки посукав — є чим поживитися, швиденько роблять свою справу, Жора свою і змиваються. Ця послуга обійдеться ще в п'ятсот баксів. У нього таких грошей зараз нема? Соловейки почекають…
Заледве дочекавшись ранку, Роман з хвилюванням набрав номер телефону контори радгоспу «Вишневий», і, коли трубка озвалась дзвінким мелодійним голосом, ввічливо поцікавився:
— Скажіть, будь ласка, у вашій бібліотеці працює Надійка Сиволапка? Так… Давній й щирий приятель Роман… Що? Та ні… Передайте палкий привіт й нехай зустрічає гостей! — поклав на важіль трубку й задоволене посукав руки.
— Що ж, лапонько, незабаром побачимось!
* * *
— Ой, Надієчко! — влетіла в бібліотеку Стефка. — Тобі отакенний привітик!
— Від кого?
— Ану вгадай? Якийсь Ромчик з Тернограду.
— Що-о? — Надійка, яка стояла на стрем'янці, по-дивному глипнула на Стефку, поклала на полицю книжки й спустилася униз. — Що він конкретного сказав?
— Просив передати, аби чекала на гостей.
— Гостя, чи гостей?
— Гостей… — Стенула плечима Стефка, вражена такою переміною у настрої подруги.
— Де Нестор, ти не знаєш?
— Сперечався з малярами біля входу до казино.
— Ходімо до нього.
— Щось погане з дому пишуть? — пробує перевести розмову на жарт Стефка.
— Навіть дуже!
— Отакої, дитинко! Чому на очах в тебе сльози тремтять? — кепкує Нестор з дещо стурбованого вигляду завжди життєрадісної дівчини.
— Погане з дому пишуть, як каже Стефка, — усміхається силувано. — Мене вичислив мій найліпший приятель Ромчик-Жора й нахваляється приїхати в гості!
— Що ж зустрінемо з хлібом-сіллю.
— Тобі смішки, а вони можуть налетіти будь-коли, навіть сьогодні…
— Хто налетіти, про що ви? — глипає то на одного, то на іншого, зчудована Стефа.
— До нас, Стефцю, цієї суботи збираються навідатись соловейки.
— Звідки ти знаєш, що у суботу? — вже у свою чергу дивується з Нестерових слів Надійка.
— Мене попередив професор. Я ж тобі говорив, що ми з ним стали добрими приятелями…
— Нічого не розумію.
— Хіба забула, що цей чоловік дещо завинив переді мною і тепер старається згладити свій гріх?… Але це вже деталі.
— То що, готувати зустріч? — оживає Надійка й зблискує оком.
— Гідну, дитинко!
— Ось такий, Стефцю, «палкий привіт»! — стріляє двома бісиками у подругу Надійка.
— Якби то знаття… Сказала б, що такої тут нема, й по кіні.
— Ти не винна, у Надійки з цим Ромчиком давні приятельські стосунки, — заспокоює хлопець стривожену дівчину.
— І що тепер буде? — все ще переймається Стефка. — Викличете міліцію?
— Ні! Я вже заручився підтримкою свого доброго приятеля. Колись ми разом служили у Афгані, а зараз він у Триболях командир «Беркуту» й у суботу його загін чергує. Якщо соловейки справді нападуть, викличемо їх на підмогу… А зараз, дітки, йдіть і займайтеся своїми справами. Зберемось увечері й усе конкретно обмізкуємо.
36
У тиху серпневу ніч, над принишклим селом, стомленою спекою землею, крізь навстіж відчинені вікна, лине з танцювального залу пісня у чудовому виконанні солістів гурту «Тихий дощ» Стефанії Шолудяк та Павла Доскоча. У вакханалії спалахів різнобарвних ліхтарів італійської світломузикальної установки, кружляють пари, пливучи на легеньких хвилях такого старого й такого вічно юного