До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

— Вони весь час були на очах, навіть не розумію, як це сталося, — пояснював схвильований тренер.

— Ой, не знаю, чи розповідати про це Маратові, — сумнівалася Ірма, коли ввечері присіли з чоловіком на веранді. — Він і так до них занадто суворий. Страшно уявити, що буде, коли почує.

Та мати даремно хвилювалася. Рахімов уже все знав. Йому зателефонували з клубу, вибачилися, що недогледіли за дітьми. Обіцяли надалі приділяти їм особливу увагу.

— Щоб завтра обидва були вдома, — спокійно, але суворо наказав Лії за вечерею.

— В Алана пошкоджена нога, він не зможе…

— Жінко, ти не розчула?! — підвищив тон Рахімов. — Я негайно хочу бачити їх тут.

— Ви змусили мене прийняти рішення, — крижаним тоном повідомив, коли сини приїхали. — На носі літні канікули. Проведете їх у закритих закордонних таборах для бойскаутів. Окремо один від одного. Цілих два з половиною місяці. Ніякого спілкування з сім’єю або знайомими. Навіть мати не знатиме, де ви є. Житимете у палатках серед дикої природи в лісі. Там вас пристосовуватимуть до дорослого життя: навчать нести відповідальність за свої вчинки, приймати швидкі правильні рішення у складних ситуаціях, витримувати фізичні навантаження, працювати у команді і багато іншого. Ці табори — не місце відпочинку. Туди їдуть діти від тринадцяти до шістнадцяти років. Отже, навантаження серйозні. Ви надовго їх запам’ятаєте.

— Марате, що це за рішення таке? — майже плакала Лія. — Вони ще діти.

— Там будуть їхні однолітки, — пояснив чоловік. — Ніхто не кластиме на їхні плечі більше, ніж вони здатні витримати. Я контролюватиму.

— А мене чому відсторонюєш? Що за біда в тому, що, як мати, знатиму де вони знаходяться?

— Ти полегшиш їхню ношу, — незламним голосом відповів.

— Як? — не вгавала жінка.

— Не знаю, але втручатися будеш. Аланові ж носила їсти, коли я заборонив, — подивився Лії прямо в очі.

— Це занадто жорстоке рішення, — витерла очі й попрямувала до виходу.

Рахімов зупинив її, вхопивши за руку.

— Не хвилюйся. Хлопці житимуть в сучасних палатках з душовими кабінками, спатимуть у теплих спальних мішках, посилено харчуватимуться. Нічого страшного з ними не відбуватиметься, — вже тепліше заспокоював дружину. — Їх вчитимуть грамотно відстоювати свою точку зору, працювати у команді, розвиватимуть лідерські якості. Все це необхідне у майбутньому. Для мене головне, щоб вони відчули себе на чужій території, де немає ні рідних, ні близьких. Адже будуть у різних таборах. Тоді, сподіваюсь, переосмислять ціну братерської підтримки.

— Але між ними немає ненависті, — заперечила Лія. — Чому ти намагаєшся їх навчити?

— Вони безвідповідальні! — знову підвищив тон Марат. — Якщо не навчаться розрізняти, що правильно, а що — ні — в майбутньому знищать усе, що потрапить у їхні руки. Це вже не діти, а підлітки. Тимурові минуло п’ятнадцять. У його віці я… — різко замовк.

Лія погладила чоловіка.

— Ти згадав батька? — ніжно запитала.

— … з дитинства жив далеко від батьків: то в діда у горах, то навчався за кордоном, а потім тата вже й не стало, — тихо сумно продовжив. — Саме це навчило мене не розраховувати на інших, самостійно приймати рішення і втілювати їх у життя.

— Але ж то були нелегкі часи, правда?

— Так, на відміну від мене, через два місяці мої сини повернуться додому в обійми батька й матері. Нехай їм буде трохи наука. Не намагайся мене переконати щось змінити. Просто довірся, — значно пом’якшав. — Я не дам скривдити наших дітей, — поцілував у чоло дружину й пригорнув до себе.

Як не боліло серце за хлопцями — Лія змирилася. Вже якось звиклася з думкою, що мусять пройти це випробування. Але відтоді постійно застерігала дітей. Слідкувала за кожним їхнім кроком.

Якось вранці, Марат затримався в душі. Його телефон несподівано завібрував.

«Вікінг» — засвітилося на екрані.

Це була назва спортивного клубу, де займалися сини.

Миттю вхопила слухавку.

— Так, — неголосно, боячись відповіла.

— Марате Фархадовичу? — почулося на тому боці.

— Це його дружина, — пояснила.

— Ліє Роланівно? — уточнив чоловічий голос.

— Так, кажіть.

— Я тренер вашого сина Тимура. Є не телефонна розмова. Необхідно, щоб ваш чоловік завтра заїхав.

— Я сама заїду, — твердо відповіла. — Привезу сина на тренування, тоді й поговоримо.

— Добре, — погодився. — Чекаю.

— Куди це ти вирядилася в суботу та ще й з самого рання? — здивувався Марат, коли Лія вийшла до сніданку. — У вихідний день одягнена не по-домашньому?

— Маю справи у місті, заодно відвезу Тимура на боротьбу, — спробувала щиро усміхнутися.

Але Рахімов відчував свою другу половинку, як самого себе. Наче рентген бачив її наскрізь.

— Ти якась напружена, нічого не трапилося? — насторожився.

— Все гаразд, — спробувала заспокоїти.

— Але Максим уже завів машину. Він готовий їхати, чекає на Тимура. Довір йому свої справи.

— Ні, ні — заперечила Лія. — Це особисте, — різко пояснила.

Потім глянула у широко розплющені, завмерлі від здивування, очі чоловіка — й зрозуміла, що треба негайно вигадати щось переконливіше.

— Тобто-о… я хотіла сказати, що маю зустріч з дівчатами. Ходимо разом до фітнес клубу. Ми давно не гомоніли, тому домовилися… поки Тимур… — не вміла брехати, плуталася.

— Як хочеш, мила, — несподівано швидко погодився.

Проте його недовірливий погляд заставив жінку відчути неприємні мурашки на тілі.

— Я проведу до машини, — запропонував. — Давай сумку понесу.

Поки Лія з Тимуром сідали, непомітно набрав з її телефону свій номер і поклав на місце…

— Не вважаєш дивним, що сьогодні саме я везу тебе на заняття? — за кілька хвилин почув у слухавку розмову між сином і Лією, яка відбувалася у машині по дорозі в місто. Він спеціально набрав виклик з її телефону на свій, щоб прослухати й зрозуміти,