До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

— Що сталося? — запитав здивований Марат, коли побачив на порозі Ковальову, та ще й у халаті.

Вона сподівалася на тепліший прийом. Тому була трохи спантеличена. Але відступати було нікуди. Щоб ніхто не побачив, швидко заскочила всередину.

Рахімов стояв, мов закам’янілий. Ніяк не міг збагнути, що відбувається.

— Я так більше не витримаю, — одним махом видала. — З тої миті, коли вперше побачила тебе на вечірці — задихаюся. Мені бракує повітря. Серце не витримує й розпирає груди. Відчуваю таку пристрасть, що описати неможливо. Якщо не обнімеш…

— Що? — не міг повірити власним вухам.

— Я знаю, ти однолюб. Так кажуть. Нехай. Мені вистачить однієї ночі. Головне — залишити в пам’яті запах твого тіла. Інакше збожеволію…

— Що ти верзеш, жінко?! — раптом закричав оскаженілий Марат. — Що значить — досить однієї ночі?! Ти так себе оцінюєш?! Цього варта?! Скільки тобі років?

— Двадцять сім.

— Двадцять сім! — голосно повторив. — У твоєму віці моя дружина вже мала чотирьох дітей. Думала про сім’ю. А ти досі міняєш коханців, перескакуючи з одного ліжка в інше?! Як ти посміла прийти сюди в такому вигляді?! Га?! З’явитися перед чужим чоловіком майже гола?! Зовсім сором втратила?!

— Я не м-міняю… — раптом зніяковіла Кіра. — Своїми словами ти робиш мені боляче… Я справді… Щиро…

— О, Всевишній, дай мені терпіння! — різко відчинив двері Марат.

— Негайно забирайся геть з моїх очей, поки я не зробив тобі так боляче, що все життя пам’ятатимеш! — показав на вихід.

Перелякана його криком, дівчина наче вросла в землю. Не могла зрушити з місця.

— Не випробовуй мого терпіння, бо точно зірвуся на тобі, — крізь зуби процідив і виштовхав за двері розгублену Кіру.

— Це ж треба, — не міг прийти до тями. — Таке утнути. Хіба я давав привід? — сам себе голосно запитував. — Безсоромниця. Хоча… Здається такою милою, розумною… Хто ж їх, тих жінок, порозуміє? Ти диви… Ледь стримався. Я ж не залізний, прости, Господи.

Відчув, як по тілу пробігли приємні мурашки. Пішов у ванну, прийняв холодний душ, аби заспокоїтися…

Дорогою додому Кіра навіть глянути на Марата боялася.

Він теж відчував, що трохи перегнув учора. Але іншого виходу з ситуації, що склалася, не бачив.

На батьківщині літак приземлився пізно уночі. Лія спати не лягала, чекала на чоловіка.

— Сонечко, я долетів, — найперше зателефонував дружині прямо з аеропорту. — Знаю, що чекаєш. Але буду пізніше, ще маю деякі справи. Лягай. Цілую.

Жінка заспокоїлася.

«Головне, що долетів живий-здоровий. Решта — дрібниці», — подумала.

Присіла у глибоке крісло й незчулася, як задрімала.

Стомлений відрядженням і останніми подіями Марат вирішив спочатку відвезти перелякану Кіру додому. Хотілося показати їй, що не сердиться, а бажає добра.

— Ти перспективна, розумна молода жінка. Хотів би зберегти між нами приязні дружні стосунки. А головне — довіру. Твоя допомога була дуже цінна. Я вдячний за проведену роботу і не хочу втрачати зв'язок на майбутнє, — повчав на прощання. — Відчуваю, що з японцями ми працюватимемо довго. А те, що сталося — забудь. Викинь з голови. Вважай, що нічого не було. Я особисто вже не пам’ятаю.

— Пробачте, — не піднімаючи очей, відповіла. — Досі я навіть уявити не могла, що чоловік може так відреагувати, коли до нього приходить напівгола жінка, — червоніючи, посміхнулася. — Мені так соромно. Ви кохаєте свою дружину, це очевидно.

— Так. Інколи здається — у нас одне серце на двох. «Жінок може бути багато, але мати твоїх дітей — одна, єдина на все життя», — так казав мій батько. Хоч у нас, на батьківщині, не всі так вважають. Він кохав мою матір до останнього подиху, — задумано відповів. — А тобі необхідно розвиватися, а не засиджуватися журналісткою в газеті, — серйозно глянув на Кіру. — Буду радий допомогти. Маючи такий потенціал, треба рухатися вперед. Я побував у багатьох країнах світу, але бачу, що майбутнє за такими, як Китай, Японія. Технологічно вони обігнали Європу на роки. Подумай над цим, — завершив.

— Я вдячна за все, — глянула на Марата. — Вважатиму за честь співпрацювати й надалі. Можна на прощання обійму вас? — несподівано запитала.

Рахімов здивовано підняв брови.

— По-дружньому, — уточнила Кіра.

— По-дружньому можна, — жартома притис до себе дівчину.

Доїхав додому майже на світанні. Безшумно піднявся на другий поверх, увійшов до спальні. Лія напівсидячи спала.

Тихенько поцілував її у голову, заплющив очі, вдихнув рідний аромат. Глянув на годинник. Лягати вже ніколи. Попрямував у ванну. Став біля дзеркала, почав роздягатися.

— З приїздом, коханий, — раптом побачив відображення дружини, яка підійшла ззаду й почала обіймати. Вона поцілувала його спину один раз, другий, потім різко зупинилася.

Марат не відривав очей від дзеркала. Він ще не втиг ні переодягнутися, ні помитися і усвідомлював, що після невинних обіймів, його одяг точно пахне жіночими парфумами.

— Дорогий жіночий аромат? — здивована подивилась у дзеркало.

Марат спокійно підняв праву брову. Мовляв: так, і що далі?

Одним рухом Лія опинилася перед ним, подивилася прямо у вічі.

— Ти посмів торкатися іншої? — примруживши веселі очі, жартома запитала.

Рахімов не повірив власним вухам. Неймовірно, вона не сердиться. Навпаки, розпалює в ньому вогонь бажання. Це ж очевидно. Значить довіряє. Немає більше між ними стіни вагань і сумнівів. Яке ж це блаженство — знати, що від тебе не чекають пояснень, виправдань. Просто любити. Вірити. Не сумніватися.

Так — це його Лія. Єдина жінка, заради якої б’ється серце. Мати його дітей. Його душа.

— Так, я обійняв і поцілував молоду дівчину, — примруживши звабливі очі, продовжував дражнити кохану.

— Сподіваюсь — на прощання, — далі грала Лія.

Бажання наростало.

— Думаю, ми ще побачимося, — не відставав Марат.

— Рахімов, я заставлю тебе відповісти за свої