Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

— Не знаю я, — перебив її Ростислав, зім’ятою серветкою змахуючи невидимі крихти зі столу, — які словники видають за державної підтримки там, а ти в курсі, що Лонгманівські словники видаються за фінансування Британської торгово-промислової палати, їхньої там Академії наук, Науково-дослідної ради — чи як вона називається… Хіба не є це непрямою державною підтримкою?..

— У мене є краща ідея, — втрутився Ілля. — Пропоную для кандидатів у депутати ввести вступний іспит із української культури — сучасної зокрема. Хто не склав, відраховує на її розвиток із власної депутатської зарплати, скажімо, десять відсотків…

Ведучий оголосив музичний номер, і розмовляти стало неможливо: джаз увірвався в залу кав’ярні. Ростислав налив собі й Іллі горілки, нам з Іриною — шампанського і, піднісши чарку в безмовному тості, випив і навіть не закусив. Я подумала, що мені давно вже час навідатись у дамську кімнату.

Крихітний коридорчик повернув під прямим кутом і вперся у височенне дзеркало — від підлоги до стелі. Пообіч дзеркала — двоє дверей. На одній — табличка з дженджуристим молодиком, а на іншій — табличка з панянкою в капелюшку і з парасолькою. Я потягла на себе стулку й опинилась у вбиральні на дві кабінки. Важкі двері м’яко зачинилися, замок клацнув — і стало тихо. Музику відрізало. І в тиші вбиральні я почула, як хтось схлипує в одній із кабінок.

Долинув шум води, і з кабінки вийшла мініатюрна жінка, витираючи ніс носовичком. Боком вона ковзнула повз мене, і хвиля чорного довжелезного волосся торкнулася моєї руки.

— Людмило?

— Упізнала? — хрипким голосом проказала Людмила. — Я не хотіла, щоб ти мене впізнала.

— Після того зібрання?

— І не тільки.

Вона сьогодні була зовсім не такою, як у день нашого знайомства. Куди поділася її лагідність і веселість? Її дитяча безпосередність і безтурботність? Сьогодні переді мною стояла жінка з припухлими очима, з утомленими вустами, з тонкими руками в синіх жилках вен. І вона була чимось по-дитячому дуже ображена.

— Що сталося, Людмило? Що з тобою?

— Хочеш поспівчувати? — зло перепитала вона. Я не знайшла, що відповісти. Вона викрикнула: — Співчувай! Я посварилася з Прокоповичем. На-зав-жди.

Дивно, минулого разу я й не помітила, що вони з Пилипом — пара. Вони поводилися якось… відокремлено. От як воно буває!

— Але чому? — вихопилось у мене.

— Через… через… — відповідь уже готова була зірватися їй із язика, проте вона зуміла стримати себе, тільки лиховісно блиснула очима. Вона поправила на собі костюм, провела рукою по волоссю, пригладжуючи, і взялася за ручку дверей.

— А ти тут від самого початку? — здивувалася я. — Як це я тебе не помітила? І Ростислав нічого не сказав…

— Хочеш знати? Я домовилася тут зустрітися з Прокоповичем, але він не прийшов.

— Вибач.

— Бувай, — кинула Людмила і зникла за дверима.

П’ять хвилин потому я не втерпіла й доповіла Ростиславові про приключку у дамській вбиральні.

Поки розповідала, постійно озиралася на всі боки, шукаючи Дюймовочку, та її не було — схоже, вирішила так і не заходити до зали. На мою гарячу мову Ростислав насмішкувато вищирився.

— Не звертай уваги. Вона, либонь, сказала тобі театральним трагічним голосом, що вони посварилися на-зав-жди? То вони так почали сваритися ще класі в сьомому. І досі їм не вдалося довести справу до кінця. «Vogliatemi bene, un bene piccolino, un bene da bambino», — проспівав він театральним голосом і додав: — Тож не переймайся. Шампанське будеш?

Я кивнула. Ми ще раз випили. Від шампанського голова здавалася легкою і трошки чужою.

Гості танцювали між столиками, хтось ляснув хлопавкою, і в тарілку мені посипалося конфетті. Я встигла врятувати тістечко-кошик із білим кремом, який нависав над краями, як піна у ванні. Ірина, яка за вечір не промовила і трьох слів, дістала сигарету, незважаючи на те, що попільничок не було, прикурила її, зробила кілька тяг і загасила сигарету в блюдечку.

— Добірне товариство, — виголосила вона, — а чи не здається вам, що навіть святкова ніч не буває нескінченною?

Ще довго ми з Ростиславом кружляли довкола мого будинку, тонучи в снігу. Хвилин десять просто мовчали, загрібаючи ногами білі кучугури. Ми скучили за таким снігом: у Києві вже кілька років поспіль зима мало нагадує зиму. Тоді я розповіла своєму супутнику про пригоду, яка спіткала мене в Луцьку. Не знаю, що він думав у цю мить, адже лиця його я не могла бачити в темряві, а він не зронив ні слова, тільки тер руки. Потім я повідала йому Лінине припущення, що розгадку змії варто шукати саме в українській давній традиції, а не деінде. Тут мій супутник оживився.

— Є такий переказ, — гаряче заговорив він. — У давні часи біля Києва з’явився страшний огняний змій, і щоб він не розорив місто, щотижня йому давали дівчину — найгарнішу. Городяни терпіли-терпіли, а тоді пішли бити чолом до Кирила Кожум’яки, бо тільки він був такий дужий, що міг позмагатися з огняним змієм. На другий день Кирило Кожум’яка прийшов під лігво змія, свиснув, аж той вискочив роздратований із печери, накинув йому на шию хомут, запряг у плуга й проорав ним землю до самого моря, а тоді у морі ж і втопив. А борозну, яку лишив величезний плуг Кирила Кожум’яки, люди назвали змійовим валом…

У мене замерзли ноги в сап’янових черевичках, але додому не хотілося. Я щільніше запнулась у пальто. Ростислав узяв мене під руку. Отак ми кружляли й кружляли, повертаючись щораз на те саме місце, затоптуючи власні, щойно залишені сліди. На нашому шляху світило тільки три ліхтарі — один позаду будинку, і два з фасаду. Коли ми підходили до ліхтаря, наші тіні втікали від нас, а тільки-но починали віддалятись од світла, як тіні обганяли нас, видовжувалися химерно, повільно розсіювалися, доки й зовсім не зникали у мороці, з яким зливалися наші силуети. Чорний кіт шугнув попід