Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

на кінцевій, я вилетіла з салону, мов катапультувалася.

Що робити далі і кого просити про допомогу? Домовитися, що мені перерахують гроші на найближчу пошту до запитання, переночувати в невеликому залі очікування на двірці, а завтра рвонути додому?.. Мені страшенно закортіло подзвонити Ростиславу й поплакатися йому, пожалітися на напасті, які переслідують бідолаху вже скільки тижнів поспіль — і кінця їм не видко. Я відшукала його номер у пам’яті мобільного.

«Абонент перебуває поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше».

Трубка писнула, нагадуючи, що їй давно не давали їсти. Як могла я їхати в дорогу — і не зарядити мобільний? Закони Мерфі спрацьовували на мені непохибно.

Спробуємо інший номер. Один гудок, другий, третій. Я просто фізично чула, як на морозі блискавично сідає батарея в телефоні.

— Тату, привіт! Я в Луцьку… Що?.. Та так сталося, треба було з’їздити. Слухай, ви не могли б мені…

Клац — і зв’язок перервався. Батарея на старому телефоні здохла навіть раніше, ніж я боялася. Кепські справи.

З півгодини я крутилися по вокзалу, спостерігаючи за людьми. Всі вони кудись квапилися, нікому не було діла до загубленої душі, яка не обідала, згубила бутерброд і не має як виїхати додому. Собі сама я нагадувала отих безпритульних дітлахів, які крутяться попід генделиками у сподіванні, що хтось пригостить булкою з сосискою, а якщо зовсім пощастить, то нагодує повним обідом — про запас.

Біля входу у вокзал стояла старенька з простягнутою рукою. Що ж, це місце зайняте, не буду відбирати хліб у знедоленої. Поруч є ще одні двері.

Здійнявши з голови кашкет і насунувши каптур якомога нижче, я поклала кашкет перед собою на сніг і стала у натхненну позу. Ще ніхто не звертав на мене уваги, а я вже внутрішньо приготувалася відбивати напад. Витягнувши вперед ліву руку, а праву притуливши до грудей, я почала замогильним голосом — перше, що спало на думку.

Перехожий, благаю, зглянься! Я сьогодні не їла з ранку. Загорілись вечірні лямпи На морозному полустанку.

На мене озирнулася дама, вдягнена в хутряну шубу до п’ят, повагалася, вкинула п’ятдесят копійок у кашкет. Шкода, звісно, що не мужчина перший: я в прикмети вірю, — але будемо бачити, будемо бачити… Якась дівчинка смикнула маму за руку, щось гаряче зашепотіла. Та хотіла відмахнутися від дочки, проте прислухалася до мого палкого віршування — і полізла в гаманець. Сипнула дрібних грошей, навіть не знаю скільки. Я кивнула з удячністю, тоді для повноти ефекту закотила очі.

Що тобі від тієї гривні? Чи від тої п’ятірки, радше? Всі під Богом в умовах рівних, Може, й я тобі десь зараджу.

Мужчина в чорному пальті, з течкою під пахвою навіть зупинився, послухав кілька секунд. Тоді недовірливо похитав головою, певно, здивований чистотою моєї світло-сірої куртки, але гривню кинув, не пожадував. Компанія студентів довго тицяла в мене пальцями, тоді нишпорила по кишенях, скидаючись на гривню, відіслала найсміливішого. Він кинув копійки в кашкет, підняв великий палець догори: тримайся! Я усміхнулася й завела ще жалісливіше.

Перехожий, спинись на хвилю! Подивись на моє лахміття! Як убогі під храм в неділю, На вокзал не приходять ситі.

Дідок із ціпком довго стояв навпроти, прислухався і кивав. Либонь, вподобав собі мою творчість. Я вкладала в душевні, жалібні рядки все серце. Дідок полапав по кишенях, знайшов трохи срібних монет, вкинув у кашкет. Я заохочувала його лишатися й далі послухати, адже він уже заплатив за концерт, але він, покивуючи, рушив у своїх справах.

Жінки давали охочіше, ніж чоловіки. Нічого з цим не можна було зробити. Не думаю, що кожна з них миттєво уявляла себе на моєму місці, але погляди вони на мене кидали дивні, занепокоєні. Я робила квасне обличчя та посилала їм заклинальні знаки, й от уже юна особа в червоному пальті розшпилює сумочку, дістає гаманець. Скільки вам не шкода, панянко? Невже цілих дві гривні? Красно дякую! А ви, жіночко в потертій куртці. Я знаю, у вас кепська робота, діти шкільного віку, грошей катастрофічно бракує, але подивіться, я потрапила у скруту в чужому місті, як мені звідси вибиратися?.. П ’ятдесят копійок? І то діло!

Голод підстьобував мене батогом. Акторка в мені, приспана до цього часу, прокинулась і зіграла найкращу свою роль.

Ти даєш мені гривню, правда? Ти сьогодні не злий і щедрий? Я віддячу тобі завтра: Піднесу води повний цебер.

За дві години в кашкеті назбиралося тридцять сім гривень сорок дві копійки. Бідолашна мандрівниця була врятована.

Розділ шістнадцятий
СВЯТКОВА НІЧ

— Ти собі навіть не уявляєш, чого мені довелося зазнати! — гарячкувала я. — Біля входу на вокзал жебракувати — як це тобі?! Дістати по голові — а на це що ти скажеш? Чорт, череп просто лускається! У мене там така ґуля під волоссям! Зранку зачесатися не могла!

Всю ніч у мене голова боліла немилосердно, я навіть не могла нічим зарадити, бо ж торбинка моя — із санітарним пакетом у тому числі! — була — та й загула, а на двірці у Луцьку якого-небудь аскофену купити не здогадалась. Усю ніч промучилася, то поринаючи в сон, то випірнаючи з нього, коли мені починали снитися кошмари. То наснилося, що Ростислав проник у моє