Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська
Називалося повідомлення «Моїй зухвалій пані».
Таємницю навмання Як розкрити без знання? В книзі — джерело ідей, І бабай по неї йде. * * *— Наталю, ти де була? — в голосі Ростислава майнуло справдешнє занепокоєння. — Додому дзвоню — ніхто трубку не бере, мобільний — «абонент не може прийняти ваш дзвінок»…
— Ну-ну, я тобі теж дзвонила. «Абонент поза зоною досяжності»…
— То, певно, на заводі, коли в цех спускаєшся, зв’язок вирубається… Які в тебе на вечір плани? У нас традиційна новорічна вечірка на роботі, в основному, для начальства, я хотів тебе запросити. Ілля з Іриною теж будуть — представник місцевої преси з дружиною. Прийдеш?
— Сподіваюся, — буркнула я. — Голова й досі болить — здуріти можна.
— Досі? — не зрозумів Ростислав. — А що сталося? Ти захворіла?
— Потім розповім.
Традиційна вечірка — в традиційному місці: Ростислав та його друзі добре орієнтуються в цьому величезному барі, либонь, учащають чи не щотижня. Столики накриті білими скатертинами, біля шинквасу вивищується штучна ялинка з лапатими гілками і стандартними, нецікавими іграшками: золотими й червоними блискучими кулями. Срібного дощику стільки, що під ним і зелень віття не прозирає.
На кожному столику — новорічна композиція: ручної роботи пляшка, важезне криве скло, всередині зелений блискучий дощик, на шийці теж дощик накручений, а в горлечко вставлена зелена свічка.
Щойно запрошені розсілися, як офіціанти пробіглися поміж столами, запалили свічки, а верхнє світло загасили. Лишилися тільки приглушені матові лампи над шинквасом.
Ірина вдягла чорну сукню з голою спиною, сиділа пряма, як напнута жилка, і знову здалося мені, що вона почувається в оточенні гостей чужою, зайвою, іншою. Вона так уміла дивитися з-під приплющених повік — крізь людей, крізь тебе, ніби ти їй був у біса нецікавий.
Та я впіймала її на тому, що й вона тільки вдає гордівливу втому і байдужість. Кілька разів вона швидко зирнула на браслет-змійку. Чи переконав її Ростислав, що я не заманювала їхню Дюймовочку-Людмилу на зібрання?..
— Пані та панове, — ведучий вийшов до шинквасу й усміхнувся на всі тридцять два білющих зуби, — вітаю вас із прийдешнім Новим роком! За давно утвердженою традицією ми збираємося в останню суботу перед новорічною ніччю, а отже, у нас попереду ціла ніч — і феєрверк надзвичайних розваг! І от — перший тост!
Офіціанти випірнули з присмерку, як привиди, швидко й непомітно відкоркували пляшки шампанського, наповнили келихи. Бульбашки рвалися з денця келиха на свободу — і лускали, розхлюпуючи крихітні зимні бризки. Я піднесла келих до вуст — і на шкіру сипонуло холодними іскрами. Знайоме і щораз несподіване відчуття. Скло дзенькнуло — й усі одностайно випили, а тоді закусили, бо лебеді з заварного тіста з печінковою начинкою, вигинаючи довгі шиї й наставивши крила, апетитно пританцьовували на тарілках.
До шинквасу випливла співачка в довгій білій сукні, музика влетіла слідом за нею, і я помітила, що в дальньому кутку зали стоїть квартет музик. Співачка затягнула надзвичайно сумну й романтичну пісню про попівну і мандрівника, що йому знову треба вирушати в дорогу…
— А тепер ми з вами зіграємо в гру! — виголосив ведучий, коли співачка закінчила і відкланялася. — Зараз я скажу перший рядок вірша, а потім підходитиму до кожного столика, і ви по черзі продовжуватимете… Переможець отримує все!
Насправді «все» — то була пляшка «Мускату білого Червоного каменю». Ведучий роззирнувся по залу, лукаво підморгнув, немов не міг ніяк вирішити, до кого ж підійти, нарешті зробив свій вибір і посунув у наш бік. Я напружилася. Ведучий зупинився біля першого столика і промовив:
Новорічна ніч чарівна.Жінка в червоній сукні усміхнулась, поміркувала і трохи жалібно продовжила:
Б’є дзиґарик північ рівно…Їй миттєво заплескали. Ведучий вклонився і передав мікрофон чоловікові, що сидів поруч. Той кумедно поворушив бровами, позирнув на стіл, обдумуючи відповідь; певно, рятівна думка нарешті зринула в голові, і він переможно оголосив:
Випити кортить нестримно…Гості засміялися, зааплодували ще веселіше. Ведучий перейшов до нашого столика й нахилився над Іриною. Вона, так само незворушно поводячи великими холодними очима, повільно промовила:
В келихах — дарунок Криму…Прийшла моя черга. Я так задивилася на Ірину, що крім «Криму — Ірину» нічого не могла вигадати, ворушила губами, прикликаючи натхнення, та воно не йшло. Тоді я винувато озирнулася на Ростислава й, розвівши руками, виголосила:
Я не знаю більше рими…Мені аплодували навіть більше, ніж попереднім гравцям: либонь, присутні не повірили, що я таки дійсно розгубилась, а сприйняли це за прекрасну акторську імпровізацію. Ведучий підніс мікрофон до Ростислава, і той, постукавши по пустому вже келиху шампанського, густим басом вирік:
Ще б горілочки чарчину…Ілля сам вихопив мікрофон і швидко додав:
Для хорошого мужчини.Ведучий уклонився нашому столику. Присутні аплодували нестримно. Я теж почала проникатися грою, рядки спливали в голові — шкода, так ганебно втратила свій шанс! За сусіднім столиком вусатий дядько, про якого Ростислав мені сказав, що він —