Українська література » » Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко

Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко

---
Читаємо онлайн Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко
беззвучно бурмочучи.

— Пані Тамаро, — тихо звернувся він до неї, легенько торкнувшись плеча дівчини. — Пані Тамаро, я розумію, як ви себе зараз почуваєте, і розумію, що вам нині не до цього... Мене звати Олег Сокіл, і я хочу, щоб ви відповіли мені всього лиш на одне маленьке запитання. І все. Більше я вас не турбуватиму. Домовилися?

Тамара не змінила пози, і він вже подумав, що нічого не вийде, коли та ледь чутно вимовила:

— Що ви хочете знати?

— Лише одну річ. Та спершу скажіть — ви були подругами з пані Мстиславою? Чи просто працювали на неї?

— Так, ми дружили. Десь років п’ять. Славка була моєю найкращою подругою.

— Тоді ви можете знати... Скажіть мені, якщо так, — вона коли-небудь робила аборт?

Тамара нарешті відірвала обличчя від власних долонь і червоними од сліз і тертя очима глянула на нього.

— А ви звідки це знаєте? Вона нікому не казала, окрім мене!

— Отже, робила, — ствердно сказав Сокіл більше самому собі.

— Так, приблизно два роки тому. Коханець її колишній посприяв, скотина. П’яний був, порвав презерватива. А в неї тоді якраз почалося щось із нирками, якесь загострення. Лікарі казали, що народжувати не можна. От їй і довелося робити аборт, у якійсь там приватній клініці. А той гівнюк, коли дізнався, втік...

— Це ще що таке? — гримнув позаду голос Пасківа. — Я тобі що, дозволяв свідків допитувати, маму твою?!

— Маму не чіпай, — Сокіл звівся на ноги, примирливо здійнявши руки. Так чи інакше, він дізнався про головне. Ще одне співпадіння? Випадковість? О, навряд. Тепер він знав, що робити далі. — Я вже йду.

— От і йди, — злобно кинув Пасків. — Тобі робиш послугу, а ти мерщій на шию лізеш. Подивився і досить, а тепер на хрін звідси. За справу беруться специ.

— Успіхів, — незлобиво буркнув Олег, коли спускався сходами. Шкода, що не вдалося розпитати ту покалічену відвідувачку, може, вона б теж підкинула якусь цікаву інформацію... ну, то було другорядне. Якщо буде потрібно, знайде спосіб і розшукає її в лікарні. Він і так щойно добряче просунувся вперед. Для повноти картини залишалося лише відвідати декого й остаточно розставити крапки над «і»...

Ніна, втомившись чекати його в салоні, порушила обіцянку і стояла біля «б’юїка», притулившись до дверцят спиною. Ну, добре хоч не наважилася й собі піти подивитися на місце злочину. Тендітна психіка Пасківа цього б не витримала.

— Як там? — з найневиннішим виглядом запиталася вона, коли Олег наблизився.

— Дивне питання. Там — кепсько. Але принаймні одна з двох жінок вціліла.

— Ота? — Ніна кивнула у бік будинку. Сокіл озирнувся. Порізану брюнетку під руки виводили з будинку двоє лікарів. Вони підійшли до відчинених дверцят медичного фургона. Доки один з білих халатів висував носилки, жінка ковзнула виснаженим поглядом повз вулицю і раптом зупинилася на Олегові. Він аж здригнувся від виразу болю в її очах, помітного навіть здалеку.

— Так, вона, — дещо із запізненням відповів Сокіл. — Сідай в машину, їдьмо.

— Куди?

— Ти — в агенцію, адже й досі там працюєш. Бухгалтерія вимагає регулярного нагляду. Ну а я збираюся покінчити із ще однією загадкою.

* * *

Висадивши Ніну біля «Дерріка», Олег відразу поїхав у автосалон Ратушного. Цього разу він вирішив тиснути до останнього і не залишати ніяких недомовок, хоч би як це було неприємно для старого — адже тепер Сокіл був упевнений, що той збрехав. Один Бог знає чому, але збрехав стосовно своєї дружини. Оксана Ратушна не мала бути винятком. Потрібно все прояснити... якщо замовник все ще хоче дізнатися, хто вбивця. Та й навіть якщо не хоче — тепер цього хотів сам Олег. Справа потребувала завершення.

Петро Ратушний був у себе; про це повідомив один з тих салабонів-менеджерів, що їх муштрували за минулих його відвідин. Сокіл перетнув приміщення салону, лавіруючи між виблискуючими автами, відшукав офіс генерального директора, рішуче постукав і не менш рішуче увійшов, не дочікуючись персонального запрошення.

— А, Олеже! — Петро Антонович, розгледівши гостя, підвівся і знову вітав його міцним рукостисканням та штучною професійною посмішкою. — Не сподівався так скоро тебе побачити. Проходь, проходь! Кави?

— Ні, дякую. Часу обмаль.

— Розумію, — кивнув Ратушний. — Ну, кажи, як воно? Маєш новини?

Він знову повернувся на своє місце і звідти вказав на м’яке шкіряне крісло, та Олег лишився стояти.

— Так, новини є, — мовив він. — Маю дві, й обидві погані. Щойно в місті знайшли нових жертв цього Окозбирача. Півтори жертви, я б сказав. Одна з жінок віддала Богові душу, іншій пощастило відбутися лише порізами.

— Господи, — прошепотів Ратушний. Він потер скроні, потім поліз у шухляди свого столу і витяг звідти напівпорожню пляшку грузинського коньяку і дві склянки. — Вип’єш?

— Ні.

— А я вип’ю, — на підтвердження своїх слів він націдив півсклянки, проковтнув одним махом і з-під лоба глянув на Сокола. — Тепер кажи другу новину.

— А друга — це новина для мене. Бо я щойно з’ясував, що ви мені збрехали.

— Що? Що ти таке кажеш?

— Ви чудово розумієте що. За останньої нашої зустрічі я спитав вас, чи ваша дружина робила аборт. Ви мені сказали неправду.

— Олеже...

— Я не зможу знайти для вас убивцю, якщо ви годуватимете мені напівправдами. Розумієте? Мені потрібні факти, а досі я мав лише власні здогади. Сказали б усе відразу — я, може, вже взяв би слід і четвертого вбивства б не сталося.

Запанувала тиша. Ратушний з хвилину продовжував дивитися йому у вічі,

Відгуки про книгу Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: