Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко
— Алло!
— Сергію, якщо ти мене не впустиш, я буду переслідувати тебе навіть у нічних кошмарах, — пообіцяв Сокіл у слухавку. — Присягаюся, я нічого не чіпатиму і плутатися під ногами не збираюся.
— Ти, млять, і є мій нічний кошмар, — розлючено відказав у вухо Пасків і дав відбій, крикнувши вже в двері: — Пропусти цього покидька!
Оперативник неохоче забрався з дороги. Сокіл увійшов до вузького коридорчика, відразу вловивши ніздрями якісь екзотичні пахощі в повітрі. Коридорчик вивів до іншого, ще меншого. Праворуч були дві кімнати, прямо — кухня. У першій з кімнат крізь напіввідчинені двері побачив на ліжку жінку (схоже, це й була вціліла жертва), навколо якої метушилося двійко лікарів — вони обробляли їй рани на грудях. Вже приліплені до шкіри шмати вати почервоніли від крові. Жінка, брюнетка з худорлявим аристократичним обличчям, тремтяче схлипувала та щось незв’язно бурмотіла. У цій же кімнаті був і Пасків. Помітивши Олега, він зробив страшне лице, погрозливо показав йому пальця і причинив двері.
Сокіл пішов далі, туди, де блимав спалах фотокамери.
Посеред іншої кімнати лежало тіло жінки років сорока, у блискучому темно-синьому халаті. Труп ще не накрили, тому Олег мав нагоду на власні очі побачити, що з нею зробили. Посеред лоба жінки темніло коло, що, вочевидь, було слідом від молотка. Шкіра навколо нього перетворилася на суцільний фіолетовий синець, а сам лоб на вм’ятину — кістка не витримала удару. Очі розплющені, біля лівого шкіра розсічена, на ній застигла смужка крові — неначе вбивця розпочав, але з якихось причин не встиг закінчити те, що збирався. Ще один розріз перетинав шию, але цей уже був довгим і глибоким — «несумісним з життям», як зазвичай пишуть у протоколі. Хоча тут і самої черепно-мозкової травми було б достатньо... але той, хто це зробив, явно не міг чекати. Тому, щоби не ризикувати, перетнув горлянку.
Судячи з інтер’єра, ця кімната була імпровізованим салоном для гадань чи чогось у цьому дусі. Його матір завжди презирливо називала це одним словом — «хєромантія». Антикварні меблі, свічки, скляні кулі та статуетки — типовий антураж для справляння необхідного враження на довірливих простачків. Зі смаком і ретельно створений, але антураж. Навіть покійна хазяйка цього салону, провидиця, чи хто вона там, яка чомусь не передбачила приходу власної смерті, також здавалася декорацією, зіпсованою чиїмись безумними руками. Навколо неї, мов крук, кружляв низенький присадкуватий фотограф, діловито знімкуючи труп на плівковий фотоапарат. Він скоса глянув на Олега й нічого не сказав, продовжуючи свою сумну, але звичну справу, міняючи ракурси та корегуючи відстань до тіла. Не бажаючи заважати, Сокіл з дверей тренованим оком окинув кімнату. Що б там не казав розлючений Пасків про його детективні здібності, Олег прекрасно знав ціну їм і собі і не стидався їх застосовувати. Горло жінці перерізали прямо тут — вся кров, що з неї витекла, застигла навколо тіла. «Хоч кораблики пускай», — подумав Сокіл і тут-таки вилаяв себе — гумор у нього став, як у майора. Мабуть, заразився. Що далі?
Безладу не спостерігалося, вбивця явно нічого не шукав. Він прийшов убити, а не грабувати. А от вдарили жертву явно не тут — комір халата напіввідірваний, а на нозі бракує капця. Її сюди приволокли. Звідки?
Олег вийшов з кімнати і після секундного вагання рушив на кухню.
Окрім Денисенка, там були ще двоє — зовсім молоденький міліціонер, котрий щось строчив у журналі, і солом’яноволоса дівчина років двадцяти п’яти, яка сиділа біля столу над чашкою паруючого чаю, затуливши долонями очі. Сокіл і сюди не став заходити, обмежившись коротким оглядом з порога. Стіна над плитою і деінде підлога були заляпані коричневим — кавою, зрозумів він, принюхавшись. Під столом лежав другий капець вбитої гадалки. Скло у вікні кухні, за спинами оперативників, було висаджене — лише в двох кутках залишилися викривлені, неначе ятагани, скалки.
Денисенко, здається, зрадів його появі, бо наблизився і довірчо пробурмотів на вухо:
— Це Тамара Стяжко, помічниця убитої. Вона знайшла тіла. І схоже, сполохала вбивцю.
— Вже є якісь свідчення? — так само тихо поцікавився Олег. Він був зовсім не проти вислухати Денисенка, доки Пасків займався своїми справами в сусідній кімнаті.
— Негусто. Каже, прийшла на роботу раніше, ніж зазвичай, і доки вовтузилася із замком, почула жіночі скрики, а потім дзвін розбитого скла. Вбігла у квартиру і побачила, що хазяйка, Мстислава Ковальська, мертва, а та друга, її клієнтка, уся закривавлена, повзає поруч і кричить, що хтось напав на неї з ножем.
— Куди подівся нападник?
— З лементів відвідувачки виходить, що вистрибнув через оце вікно.
— Через вікно? — здивувався Сокіл. — Тут другий поверх!
— Насправді не так уже й високо. До того ж під вікном проходить газова труба, за яку можна учепитись і спокійно зістрибнути на землю. Або за решітки на балконі — теж поруч. Який-небудь нарік, що об’ївся амфетамінів, узагалі б висоти не помітив.
— Навряд чи це був наркоман.
— Так чи інакше — він явно дременув сюдою, — відказав Денисенко. — Унизу, у дворі, валялися молоток та гостро заточена клюкарза.
— Клю... що?
— Такий інструмент, типу стамески. Використовується для різьби по дереву. Я трішки цікавився свого часу. Перевіримо ці штуки на наявність відбитків.
— Он як, — замислено почухав підборіддя Сокіл. — Слухай, ти не зобов’язаний мені все це викладати...
— Все одно дізнаєтеся, — повів плечима Денисенко. — Та й не знаю, у кого з нас більше шансів схопити цю падлюку. І мені, власне, по фіг, хто це зробить. Аби зробив.
— А ти молодець, — посміхнувся Сокіл. — Не заперечуєш, якщо я поставлю свідку запитання? Всього одне. Доки не з’явився Великий Бос.
— Тільки не тисніть, — прошепотів той, і Олег кивнув у відповідь. Він присів навпочіпки поруч із Тамарою, яка все ще підпирала голову, щось